Як черпати натхнення з поразки і чи була поразка?

Битва під Берестечком – 12 кровопролитних літніх днів 1651 року.

І тьма народу.

Уявіть собі ранок генеральної битви. Туман стояв такий, що не видно було нічого на відстані спису. І лише тривожне відчуття, що стоїш напроти ворога. І лише молитва… Триста тисяч воїнів ворожих таборів молилися в унісон. Молитва католиків і православних, протестантів і мусульман одночасно підіймалася в небо з одним проханням – перемоги.

На чолі польської армії – сам король Ян Казимир. Істеричний релігійний фанат, який боявся навіть своїх. Особливо, Ієремію Вишневецького – найуспішнішого полководця польської армії. Власний небагатий військовий досвід король прагнув компенсувати порадами іноземних офіцерів, то ж оточив себе німецькими найманцями. Посполитому рушенню король теж не довіряв, бо про його бойові якості можна було говорити лише в контексті злого гумору. Бажання короля самому очолювати армію лише додало хаосу в командуванні. Але поляки зібрали велику силу – близько 180 тисяч людей. Це мала бути небачена раніше армія: загальне посполите рушення + магнатські війська + німецькі та швейцарські найманці. Додайте ще польських крилатих гусар на швидких арабських скакунах, у прикрашеній дорогоцінним камінням збруї, одягнуті в кольчуги, панцирі, шоломи та ще й з крилами на спині та леопардовими хутрами через плече. В ХVІІ ст. вони належали до найкращих типів важкої кінноти в Європі. Але ця лавина все ж була безсилою проти побудованих з кількох рядів козацьких возів.

Якою ж була українська армія, яку на початках війни збиралися «розігнати батогами» а зараз ТАК проти неї готувалися. Логіка підказує – тодішня Україна вже мала свою професійну армію і достатньо потужну. На чолі – гетьман Богдан Хмельницький. Він зібрав на цю битву близько 120 тисяч тих, хто міг тримати в руках зброю та бачив сенс у боротьбі. Тих, хто зрозумів, що вони –сила, з якою слід рахуватися, і що ця війна – не просто соціальний бунт. Українці визріли до створення своєї держави і до захисту її кордонів, навіть якщо в руках були лише бойові серпи і коси. До речі, ви знаєте як вони виглядали? Ооо, в музеї це все можна детально роздивитися. Союзниками козацько-селянського війська були татари (близько 30 тисяч). Ми можемо звинувачувати Хмельницького в тому, що він знову їм довірився, хоча зовсім недавно під Зборовом вони його підвели. Можемо, але не будемо. Бо той, хто зумів поєднати козацьку піхоту з татарською кіннотою, отримав військо, якому ніхто в Східній Європі не міг протистояти.

Нічого не передвіщало програшу. Вся операція мала зайняти 1-2 дні максимум. Але все піде не так… Можна багато говорити про причини чергової зради татар. Про Байрам, про смерть родича хана, про те, що зовсім іншій війні віддавали перевагу кримчаки – набіги, засади, ривки- а тут лоб в лоб з тяжкою кіннотою і артилерією. Але результат один – вони залишають поле битви, оголивши наш фланг. Наслідки виявилися для українського війська жахливими. І, навіть не від втечі татар, а від того, що гетьман Хмельницький погнав за ними і …став їхнім полоненим. Чому Хмельницький, залишаючи табір, такого не передбачив? Чому не дав чітких розпоряджень і не залишив гідного заступника? Чому Виговський, друга за ієрархією особа в козацькому війську, теж пішов разом із Хмельницьким за татарами? Не знаю, але це точно не зрада. Хмельницький залишив у таборі військову скарбницю (з 30 тисячами талерів), гетьманську булаву і печатку — символи державної влади, меч, подарований гетьману константинопольським патріархом, і прапори. Тобто …він розраховував повернутися. Деякі дослідники в цій погоні за татарами звинувачують холеричний темперамент гетьмана, а хтось…звинувачує жінку. Так-так –дружину гетьмана Мотрону-Гелену, вбиту сином Хмельницького напередодні битви. Але я не буду зараз розказувати цю довгу любовну історію, яка розбила серце воїна, я її розкажу дорогою до Берестечка.

Козаки, які залишилися без гетьмана, застосовують традиційну військову тактику — пересувають уночі табір ближче до болота, огороджують його возами, насипають земляний вал і протягом 10 днів його успішно обороняють. Але не люблять козаки сидіти в облозі , то ж полковник Іван Богун, якого обрали за наказного гетьмана, приймає рішення про відхід. Всього три переправи, довкола суцільні болота, тому сумнівно, що він виводив військо під носом у ворогів протягом однієї ночі. Можливо тому, у таборі щодня били в котли, радісно кричали і тупотіли ногами .

10 липня кіннота Лянцкоронського зробила дуже далеку вилазку. І що ж вона побачила?? Сильно поріділий козацький табір і останки українського війська, що ще не встигло переправитися. Були це в основному селянське ополчення, діти, жінки. Звісно, були ще й відділи регулярного козацького війська та навіть коринфський митрополит Йоасаф, що благословив битву і до останку підтримував її учасників. Поляки увірвуться в табір, який вже ніхто не захищав і… паніку в таборі спинити вже було неможливо. Паніка в час, коли ворог наступає, а втеча утруднена — це загально відоме явище війни. А паніка…поганий союзник на війні. Вона втягне у свій вир і козаків. Що творилося на вузьких переправах важко собі навіть уявити. Але люди не просто тікали. На болоті тривав бій, про що свідчать сліди шабель на, знайдених археологами, черепах, сліди від куль, а то й самі свинцеві кулі у кістках.

А далі основне… Їх було триста. Триста відважних лицарів козацького війська, сповнених рішучості воювати до кінця. Всі вони до єдиного загинули смертю хоробрих, забезпечивши прикриття Богуну, що відводив військо до безпечніших місць. Основні козацькі сили було врятовано завдяки їхньому відчайдушному спротиву. Кожен боронився до останнього, відмовляючись і від помилування, і від грошей, що їх пропонували. Останній з козаків боровся протягом 3-х годин. Коли витратив весь порох, то, прострілений 14-ма кулями, відбивався косою. Що запропонував йому вражений польський король, і що отримав у відповідь…про це на екскурсії. Але гордимося одним – «Козаки милосердя не просили, через що і рубано їх немилосердно, і померли вони непереможеними». Ось де треба черпати енергію.

Так чи була ця битва переможною для наших супротивників? Польське військо, замість організувати погоню, залишилося грабувати табір. Шляхті здавалось, що розгром козацького табору і здобуття трофеїв то вже є остаточний тріумф, про який будуть кричати на кожному кроці. А король не зважився йти за козаками в багна та ліси. Він боявся засідки й був задоволений, що так легко позбувся великої небезпеки. Посполите рушення теж відмовилося переслідувати «розбите» козацьке військо за гарячими слідами , посилаючись на те, що, за тодішніми звичаями, воно не було зобов’язане воювати більше, ніж 2 тижні, тому їх основна частина розійшлася в напрямку домівок. А ще негода розбила дороги, у війську почалися хвороби. Незаплачені іноземні найманці не приховували незадоволення, то ж 18 липня Ян Казимир вирішує повернутися до Варшави святкувати перемогу. Єдину!!! свою перемогу, яку так і не доведе до кінця, але на його саркофазі буде вирізьблено саме її епізод. За «переможеними» піде лише близько 25 тисяч війська, але то було занадто мало для території, що належала козакам. А смерть фактичного поводиря поляків і противника Хмельницького – Ієремії Вишневецького- поставила армію Речі Посполитої ще в скрутніше становище. 28 вересня 1651 року між козаками та урядом була підписана тяжка для козаччини Білоцерківська угода. Але сейм її так і не ратифікує, отож руки для подальшої боротьби у нашого гетьмана будуть розв’язані.

Поляки не використали своєї перемоги на полі битви. Зате постаралися її створити іншим чином. Пропагандою, яка тривала сторіччями, легендами про свій незвичайний воєнний успіх. Таким чином у переконанні не тільки власному, але й українців, викликали уявлення про Берестечко, як про жахливий розгром українського війська великого гетьмана. До речі, археологічні розкопки під керівництвом Ігоря Кириловича Свєшнікова, довели, що подана в польських джерелах цифра в 30 000 полеглих, дуже сильно перебільшена. Хоча, навіть 5-10 тисяч українських жертв, теж , звісно, трагічна.

Хмельницький швидко оговтався від поразки , переборов шок після Берестечка і активно почав збирати військо. Програно битву, та дух козацький так і не був зломлений. І вже через рік, знову у червні (1-2.06.1652 р.), козацька армія отримала перемогу над поляками під Батогом. Навряд чи Хмельницький зміг би зібрати з нуля військо. Очевидно, що його кістяк склали воїни, загартовані болем Берестечка.

А щодо битви під Батогом. Ця битва стала першою без участі селян-повстанців. Козаки довели, що мають військо, здатне перемагати ворога не кількістю, а вмінням. І так, це була реабілітація за Берестечко

А ви знаєте, що і в битві під Батогом була замішана жінка?. Ох вже ті жінки… Хто була та княжна, яку від шлюбу «з диким хлопом» кинулося рятувати понад 30-ти тисячне польське військо? Розкажу на екскурсії. Але рятівників було багато ще й тому, що і юні романтики, і досвідчені воїни були впевнені, що козаки мало на що здатні після катастрофічного розгрому під Берестечком.

І останнє. Перемога під Батогом стала причиною пробудження інтересу до українських справ московського царя, який зволікав з допомогою православним козакам вже декілька років. Але краще б не помагали. Про Переяславську раду теж поговоримо дорогою.

Зголошуйтесь, кому цікаво.

Наталя Зубик, 0679849959

Використана література:

Ігор Свєшніков «Поле Берестецької битви»

Юрій Тис-Крохмалюк “Бої Хмельницького”

Юрій Рудницький “Ієремія Вишневецький. Спроба реабілітації”

Віктор Шпак “Перемога під Батогом – реабілітація за Берестечко”

Cerca trova. Шукайте і знайдете.

“Колекціонер життів” саме так називають Джорджо Вазарі. Ні-ні, він не серійний вбивця)). Він -автор першої в світі книги з мистецтвознавства.

Років два тому, моя донечка, в якості факультативного курсу англійською мовою взяла “Ренесанс”. Це мене дуже здивувало вже тому, що вона вчиться на ІТ-спеціальності, до якої мистецтво не можливо приліпити ніяким боком). Але моя донечка не звичайна і вуз, в якому вона навчається теж не звичайний. Це – Український католицький університет УКУ і така їхня пропозиція теж не звичайна, але вона одночасно вдосконалила іноземну мову і подарувала нове захоплення в житті. До речі, не тільки в її житті – цей предмет захопив і мене. Ні-ні, моєї англійської було явно недостатньо, але… Підсумковою роботою для зарахування курсу було есе за книгою 1550 року. Джорджо Вазарі «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів». Близько 600 сторінок, які охоплюють три століття життя Італії і біографії її митців. Слава Богу, що вона перекладена майже всіма мовами світу …і я її прочитала. І запалилася ідеєю попасти у ренесансний рай – Флоренцію. І побачити ним збудовану галерею Уффіці, (в якій сьогодні зберігаються твори найславетніших митців з його «Життєпису»); коридор Вазарі, (збудований в рекордний термін, всього за 5 місяців, довжиною в 750 м., щоб з’єднати два палаци Медічі, його покровителів) і Зал П’ятисот (розміром з три баскетбольних майданчика ) з його величезними фресками роботи Вазарі, що змальовують військові перемоги все тієї ж родини Медічі).

Коридор Вазарі через річку Арно між Палаццо Веккьо і Палаццо Пітті.

А уявляєте, що на одній з фресок Залу П’ятисот з вершниками і воїнами, чиї м’язисті тіла, буквально, розпирають тісні обладунки і нагадують сьогоднішніх бодібілдерів, дослідники знайшли дуже коротку фразу, що її написав Вазарі – Cerca trova. Шукайте і знайдете. Це просто детективний сюжет, але виклик прийняли сучасні дослідники, які вважають, що саме під цією фрескою захована одна з незакінчених робіт Леонардо да Вінчі. Знаючи, як Вазарі захоплювався да Вінчі (зрештою, все, що ми про нього знаємо – правдивого чи вигаданого – це заслуга Вазарі), сучасні мистецтвознавці впевнені, що він зробив все, щоб зберегти фреску Да Вінчі. Так, Леонардо був дуже непосидючим і сам жалкував за тим, що не закінчив жодної роботи . Лукавив, звісно, але не сильно. До нас дійшли всього 22 роботи Леонардо да Вінчі ( я до прочитання книги про це навіть не здогадувалась, а Ви?). А якщо Вазарі зберіг одну з них, то буде 23)). В будь-якому випадку, ця історія спонукала мене до поїздки в Лувр, де на зламі 2019-2020 років проходила найбільша виставка робіт Леонардо да Вінчі, зібраних з різних музейних і приватних колекцій.

А там у Луврі, нове відкриття. На виставці було неймовірно багато підготовчих ескізів Леонардо да Вінчі– руки, очі, ноги, уста … І черговий спогад «Життєпису» Вазарі… На цей раз про Мікеланджело… Художники вважали ескізи підготовчим матеріалом, який не підлягав збереженню. Для прикладу, Мікеланджело перед своєю смертю вирішив їх всіх спалити. Бо на його думку вони були доказом не його геніальності, а того, як важко він працював над кожним шедевром. І ті ескізи, які дійшли до наших днів збереглися виключно завдяки Вазарі, який зупинив Мікеланджело. Чи мають ці рисунки цінність? Ще й неабияку. Декілька років тому один з малюнків Мікеланджело продали за 13 млн. фунтів. А якби Вазарі не зупинив руку художника, який жмут за жмутом кидав свої ескізи до каміну?

До нас дійшов автопортрет Джорджо Вазарі. Що цікаво, художник на цьому полотні не акцентувався на драпіровках, складних заломах, чи на яскравості кольорів. Нашу увагу він закцентував на двох світлих плямах – обличчі і руках. Так лаконічно, просто і доступно він нам розказав сам про себе.

Сьогодні річниця його смерті. І я йому вдячна за мою любов до мистецтва. І за те, що надихнулася на створення екскурсії Львовом на архітектурну тематику, якою готова поділитися з Вами https://tolviv.in.ua/popsovo-pro-arkhitekturu/

З повагою,

Наталя Зубик

Спалах, який освітив галицьку «темноту».

Маркіян Шашкевич. Через тяжку хворобу і злидні втратив зір, втратив слух і … відійшов у вічність. А ще – в забуття. Сьогодні чергова річниця його смерті. 7 червня 1843 року –йому було всього 32 роки.

Боже, ЗА ЩО так жорстоко?

Чому до цього молодого чоловіка з дуже ніжною зовнішністю таке ставлення і в ТЕБЕ і в людей? Чому українці так швидко забули про свого АПОСТОЛА, а друзі – так швидко зрадили? Чому сучасники усвідомили його велич тільки через 50 років після смерті , а нащадки не пам’ятають його імені?

Сьогодні абсолютно логічним сприймається те, що ми розмовляємо українською мовою на українській землі. А в часи Шашкевича такої «простої логіки» навіть близько не було.

Уявіть, в документі про народження вказано не Маркіян, а Marcianus. В його сім’ї розмовляють польською. Все його оточення вільно володіє німецькою. Признаватись, що ти знаєш українську вважалось поганим тоном, бо автоматично зараховувало твоє походження до хлопського. Маркіян же належить до інтелігенції, адже народжений у священичій родині. Пам’ятаєте глузливе – «українець або хлоп, або поп»? Чому ця фраза була іронічною? З «хлопом» все зрозуміло. А хто вони – переважна більшість українських священиків? Малоосвічені. Гірка правда. Головна мова літургії – церковнослов’янська. Проповіді – польською, бо не велено в церкві промовляти мовою «бидла». Це щоб ви розуміли передумови «революції», яку розпочне Шашкевич з однодумцями.

Що стало причиною цієї революції? Відрахування з духовної семінарії за недотримання режиму. Я не знаю чим би я зайнялася на місці Шашкевича, але він засів у щойно відкритому читальному залі Оссолінеуму. Читав там не тільки книги. Досі у збірниках бібліотеки є періодичні видання, в т.ч. і європейські. Мабуть в них почерпнув молодий хлопець романтичні ідеї відродження власної культури; мабуть там «познайомився» з Вуком Караджичем, що відродив сербську народну мову; Франьо Курелацом, що зробив аналогічне для хорватської мови; чехом Яном Колларом, що писав про понімечення слов’янщини…Там же, на сьогоднішній вулиці Стефаника, Шашкевич зробив висновок, що українці становлять собою ОКРЕМИЙ слов’янський народ- (не польський , не російський)- зі своїми звичаями, обрядами, мовою та історією.

Але українці в бібліотеках не сидять… хто просвітить темні маси? Рішення є – Маркіян Шашкевич та ще два його друга – Яків Головацький та Іван Вагилевич- створюють товариство «Чтителей («шанувальників») руського язика». Його членами стане близько 100 осіб і перше, про що вони домовляться – спілкуватися виключно українською мовою. Сьогодні ми знаємо це товариство як «Руська Трійця», а тоді – ця назва була глумливою, з них так насміхалися. І хто б міг подумати, що це зневажливе ім’я стане символом культурної перемоги і причиною того, що ми з Вами не втратили своєї прадідівської мови.

Все, що б не робили представники цього товариства мало історичні корені. Руська – вказувала «заснулим» галичанам на їх походження від Київської Русі, русини. Їхні псевдо – слов’янські імена- не Василь, (Петро, Юрій)- Ярослав (Головацький), Далибор (Вагилевич) і Руслан (Шашкевич). Ви скажете, що останнє ім’я тюркського походження?. А якщо спробувати його вивести з Russland, той, що живе на руській землі?. Діти Шашкевича – отримають князівські імена Володимир та Святослав. А в назві найвідомішого альманаху «Русалка Дністрова», русалка – швидше за все «русинка». Може, це все мої домисли, але вони воскресили «до гробу покладену руську народність», «розбудили» той темний народ, і сьогодні я розмовляю українською і живу в незалежній українській державі, бо їхня праця була не марною, бо вона була революцією в духовній площині (єдино справжньою та результативною).

Сьогодні, мене розбудив церковний передзвін. Нічого дивного – цього року на 7 червня припадає один з дванадцяти найважливіших празників церковного року – Зіслання Святого Духа. Багато людей піде до прикрашених зеленню храмів і почують в них зрозумілу їм мову. Це теж дуже простим і логічним видається сьогодні. А в часи Шашкевича вперше!!!! в українській!!! церкві нею звернулися до парафіян саме члени «Руської трійці». Дозволу від митрополита Левицького не отримали, втім семінаристи все ж вирішили спробувати. Миколі Устияновичу випала Руська церква, Юліанові Величковському — церква святої Параскеви, а Маркіяну Шашкевичу й Семенові Плешкевичу — собор святого Юра. Плешкевич почав українською, а завершив польською, бо «налякався колючих очей, шепоту, шархання ніг». Шашкевича та інших така реакція не злякала і повернулися вони з тієї служби , як «витязі з поля битви». Згодом Шашкевич уперше переклав українською Євангелія (від Матея і Йоана). Можливо, саме завдяки йому я і Біблію читаю сьогодні українською.

«Людинькове милі». Я спеціально використаю звертання, яким Шашкевич говорив до своїх парафіян. Згадайте сьогодні про нього, в річницю його смерті. Пошукайте інформацію про «Руську Трійцю», не проходьте повз його могилу на Личакові. І, можливо, тоді нам не прийдеться у ХХІ столітті приймати закони на підтримку рідної мови і боротися з тими, хто цю мову зневажає на нашій землі.

Руська мати нас любила

Чому ж мова єй не мила,

Чому ся нев встидати маєм,

Чом чужую полюбляєм?

P.S. А знаєте, який епіграф мала «Русалка Дністрова»? «Не з сумних очей, а з пильних рук надія квітне». Пильнуймо, щоб потім не плакати.

Фото Олександр Швець.

Віддали вогонь

Такий напис на латині часто прикрашав портали домівок та святинь львів’ян. Мешканці нашого міста знали про що просять…

493 роки тому...

3 червня 1527 року. “Нічого жахливішого Львів не бачив протягом цілого часу свого існування” – писав Бартоломей Зиморович, одночасно порівнюючи найбільшу міську пожежу до Троянської чи Єрусалимської. Звісно, якщо цілий Львів від брами до брами перетворився в попіл, то це порівняння абсолютно доцільне. І хоча ніяких військових дій чи облог в той день не було, проте результат руйнувань був вражаючий – Львів зник протягом кількох годин.

А все почалося з пива.

Чи то пивовар був недосвідчений, бо ж колишній війт Клепарова Григорій купив цей бровар на розі сьогоднішніх вулиць Театральна і Вірменська, всього кількома днями раніше? Чи то конкуренти допомогли? Відповіді немає, як немає і готичного Львова. Основною причиною цього «содомського вогню» все ж була суха і дуже вітряна погода. А ще основний будівельний матеріал. А ще велика скупченість забудови. А ще відсутність професійних пожежників -так-так, вони з’являться щойно на початку ХІХ ст. Звісно, наші міщани не одну пожежу приборкали, тож досвід був. Львів та його передмістя горіли часто. Зрештою, навіть перша літописна згадка про місто пов’язана з загравою від пожежі. Але в той день не допоміг ні досвід, ні те, що влада міста ЗАКРИЛА обидві вхідні брами, щоб міщани не втікали від вогню , а активно включалися в боротьбу з ним. Коли стало зрозуміло, що вогонь охопив чи не одночасно все місто, брами відкрили, але доступ до них був уже дуже обмеженим(.

Ця пожежа була схожа на вогняний вихор- ні неба, ні хмар не було видно серед великого полум’я. Не допомогла ні ікона Матері Божої Неопалимої Купини, що захищала від вогню православних міщан. Не прийшов і святий Флоріан – заступник від пожеж у католиків, ні жоден з інших святих покровителів міста в усіх його бідах. Горіло все, що могло горіти: житлова забудова з т.зв «пруського муру» (дерев’яні каркаси стін заповнювалися дешевим будівельним матеріалом, що легко спалахував), ґонтові дахи, сходи і торгові підсіння, дерев’яні ятки ремісників, церковні та оборонні вежі, галереї на Високому та Низькому мурах. Плавилися дзвони на храмах. Вибухав порох в арсеналах та начинені ядрами гармати. Вітер переносив іскри і за фортечні стіни. Уявіть, горіла навіть вежа на Високому замку і повністю згоріло Знесіння. Якщо хтось не знає як виглядає пекло, то вартує спробувати уявити 3 червня 1527 року у Львові. А ще краще – 4 червня. Згоріли обидві брами, чотири костели, два монастирі, церква, синагога і шпиталь. З димом пішло добро багатих і злидні бідних – люди втратили все, в тому числі своїх родичів чи сусідів. Загинули всі запаси провіанту і велика кількість худоби. Розпач. Страх. Сльози, що змивали кіптяву з лиць напівобгорілих львів’ян. І фоном для цього горя були закопчені стіни мурованих храмів та залишки кам’яних партерів (перших поверхів). Додавалась і тривога за майбутнє.

Львів’яни плакали…, але НЕДОВГО))).

На це було дві причини. Ми – невиправні оптимісти. Це по- перше. Дивіться, як ми стійко переживаємо цей карантин.

А по-друге…т.зв «готичний, або німецький» Львів згорів ВЧАСНО). В Європі вже давно панував ренесанс, то ж місто отримало нагоду одягнутися у нові модні шати. До Львова приїхало багато італійських зодчих, роботою яких маємо можливість милуватися і досі. Нові будівлі будувалися виключно з каменю-тому КАМ’ЯНИЦІ- і покривалися виключно черепицею. Такі вимоги магістрату були зрозумілими – бо ж вижили у великій пожежі тільки муровані з керамічними покрівлями Латинка , Вірменка, Ратуша (втратила дерев’яну вежу) і один житловий будинок (не кам’яний, але стояв поза щільною забудовою і мав глиняну дахівку).

А ще всі вогненебезпечні підприємтсва винесли за межі середмістя, тому сьогодні Львівська пивоварня так далеко від площі Ринок.)

А ще місто отримало право на додаткові ярмарки (а відтак додаткові прибутки).

А ще – звільнення від податків на 20 років!!!!!.

А ще отримало нову еліту – старі німецькі родини остаточно стають банкротами, поступаючись місцем новим, переважно польським.

А ще – домінуючу в діловодстві німецьку мову замінить латина та польська.

А ще з цією пожежею наступить черговий період «Потрійного Львова», який Бартоломей Зиморович після «руського» і «німецького» назве – «Львів польський».

Життя продовжуватиметься…

Станіслав Улям. Не наукові розважання.

Можливо, більшість мешканців нашого міста знають ім’я Станіслава Уляма – всесвітньо відомого вченого «львівського» походження. А можливо, хтось вперше чує про учасника проекту «Мангеттен» (атомна бомба) чи співтворця водневої бомби. Але сьогодні, в чергову річницю його смерті, я хочу щоб ви читали не про його перемоги у науці. Зрештою, їх легко знайти в інтернеті. Можливо, через те, що за вікном весна, яка п’янить і заставляє закохуватись, навіть на карантині, я хочу написати про любов у житті Станіслава Уляма. Звісно, у людини, яка працювала в секретному проекті в повній ізоляції від решти світу і навіть під чужим іменем не багато часу для романтичних спогадів, але ж є спогади його дружини. Їх і використаю. Хоча, не тільки їх.

Небагато вказувало на те, що він буде математиком. У сполонізованій родині єврейського походження були торговці, відомий архітектор та успішний адвокат і нікого, хто б цікавився математикою чи фізикою. В 11 років точно знав, ким хоче стати. Свій шкільний щоденник підписав: «С. Улям, астроном, фізик і математик». 12-річним пробрався на одну з відкритих публічних лекцій про теорію відносності. Батько з гордістю розказував про цей випадок знайомим, бо так виглядало, «що цей хлопець розуміє Енштейна»). Через 60 років Улям напише: «Я вважав, що маю підтримувати здобуту в такий спосіб репутацію, хоча усвідомлював, що справді не розумію нічого». Але це не переб’є його вподобань і ще не раз школярем буватиме на математичних лекціях, організованих вченими Львівського університету чи Політехніки.

Захоплення математикою не мине і в студентські роки. Вчитиметься, правда, на інженерному факультеті, але талановитого студента запримітять …на першій лекції. Вже на першому курсі він почне писати статті для математичних видань, в згодом стане першим і єдиним студентом- членом Львівської математичної школи. Правда, захопившись наукою,… забув за університетські сесії. Але хіба ж то проблема для талановитого студента – склав за одним махом всі екзамени – щось типу загального іспиту, і за одну ніч написав магістерську роботу. А через рік захистив і докторську. Це був перший докторат , наданий на загальному факультеті Львівської політехніки. Але новоспечений магістр та доктор не мав шансів на університетську посаду, через своє походження, тому на рік поїхав, (тато був щедрим спонсором), в світи –Відень, Цюрих, Париж (слухав лекції у Сорбонні та Інституті Пуанкаре), Кембрідж. Перебування у Великій Британії було періодом невпинного захоплення. Ще б пак– від усвідомлення, що “тут жив Ньютон мало не зомлів”. Також Уляму дуже подобалося англійське почуття гумору: «У Польщі люди по-дурному говорять про важливі справи, в Англії мудро говорять навіть про справи дурні.» А ще тут він отримав чи не першу свою викладацьку роботу – у жіночому коледжі Ґіртон. Подія була історична, бо аж до осені 1934 року середньовічне правило забороняло доступ туди чоловікам. Саме там, у Кембриджі, він і познайомиться з своєю майбутньою дружиною – француженкою Франсуазою Арон. Їхня перша зустріч відбулася у стилі «студентка знайомиться з професором»,- згадувала Франсуаза. Напише і про те, що привернув її увагу незвичайною зовнішністю та магнетичними зеленими очима. А ще енциклопедичною пам’ятю, ерудицією, плинною французькою з виразним слов’янським «р», абсолютною впевненістю у собі та непохитним оптимізмом.

Ось таким побачила його майбутня дружина

Одружаться вони, правда, значно пізніше (1942) і вже в США.

Перед шлюбом він вислав до неї листа з «Автопортретом пана С.У.», щоб вона знала, що її чекає. Підглянемо, як він сам себе описав?

«Вираз його обличчя є зазвичай іронічний і насмішкуватий. Насправді його неабияк зворушує все, що позбавлене сенсу.(…). Його вислови дуже нерівні, часом серйозні, часом веселі, та ніколи нудні. Намагається розважати і розвеселяти людей, яких любить. Ніщо, за винятком точних наук, не здається йому аж таким правильним чи очевидним, щоб він не допускав існування різних думок.(…) Володіє деяким математичним талантом і спритністю, які допомогли йому здобути популярність у молодому віці.(…) Нетерплячий і холеричний, часом буває різким. (…) На нього легко впливати та керувати ним , за умови, що він цього не усвідомлює. (…) Пан У. поводиться згідно з наступним принципом: говорить багато дурних речей, рідко їх записує та ніколи жодної з них не робить».

Франсуаза вирішила, що автопортрет кандидата на її руку збігається з тим, що вона про нього думала. Єдине, що її здивувало – це висока якість французької у листі. Всі нюанси листа відкриються вже після шлюбної церемонії. Улям зізнався, що переписав листа знаменитого математика ХVІІІ ст. Жана Лерона д’Аламбера до певної панни Леспінас!!!!. Ось Вам і вся романтика справжнього математика))).

А з кінця 1943 року в житті подружньої пари з’явиться проект «Мангеттен»). Суміш швейцарського села, будмайданчика та військового підрозділу з їдальнею – так Франсуаза Улям запам’ятала Лос-Амос, що примостився на висоті 2200 м у Скелястих горах в 60 км від Санта-Фе (штат Нью-Мексико). Далі все буде як в англійському шпигунському романі. Через кілька місяців Франсуаза народить донечку Клер, в свідоцтві про народження якої замість міста вказали “Абонентська скринька 1663”. В опіці над дитиною молодій матері допомагали індіанки, які мали тільки одну ваду –погано говорили англійською. Це було добре для збереження військових таємниць).

день відкритих дверей в Лос-Амосі. Улям демонструє дочці панель комп’ютера, 1955

Важко уявити, як це- жити з генієм.

Франсуаза писала, що по очах чоловіка розуміла, коли він думав про якусь наукову проблему. А думок було безліч. Після виходу з Лос-Амосу, він викладатиме в університеті Колорадо, де його поглине зв’язок фізики і біології. На біологічному факультеті Медичної академії він читатиме лекції на тему математичних відкриттів нейрофізіології і роботи мозку. Брав участь у програмі побудови міжконтинентальних ракет. Долучився до досліджень ядерної енергії для забезпечення польотів космічних кораблів. Разом з Евереттом створили проект корабля під назвою «Оріон», що урухомлювався серією почергових (один за одним) ядерних вибухів невеликої сили. Вчені вже малювали картину підкорення Марса (всього 4 місяці), потім Сатурна. Комісія з атомної енергії навіть запатентувала ідею, але побоювання аварії корабля, який мав би нести на борту кілька тисяч ядерних зарядів, зупинили подальші роботи над Оріоном, але не над дослідженням космосу. Джон Кеннеді у 1960 році саме з подачі Уляма включить експедицію на Місяць в число першочергових задач для США.

Можливо, думав про науку частіше ніж про неї?. Не знаю, про це не писала. Але буде поруч з ним більше 40 років.

Буде поруч не тільки в часі тріумфів але й в хворобі. В 1946 році Улям раптово і тяжко захворів. Лікарі підозрювали рак. Він втратив мову, йому спаралізувало половину тіла. Його друзі були за крок до того, щоб визнати його померлим. Однак виявилося, що це не пухлина, а гостре запалення мозку, причина якого так і ніколи не була встановлена. Уявіть собі страхи керівників «Мангеттенського проекту», що буде якщо він виживе, але розумові здібності не відновляться. Вчений, який знав таємниці атомної бомби, був ласим шматочком для кожної розвідки в світі. Вчений, психічнохворий, був би подвійно небезпечний… Улям виживе, хвороба не викличе ніяких змін у його феноменальному мозку.

А після виходу на пенсію, з 1972 року протягом чотирьох років диктуватиме дружині свої спогади, які вийдуть під назвою «Пригоди математика». Тоді ж Улям сказав, що не набагато змінився з того часу, коли писав до Франсуази переписаний лист Д’аламбера. Можливо, лише став нетерплячішим.

Помер 13 травня 1984 року. У спогаді про чоловіка Франсуаза Улям пригадала слова, що їх він повторював при різних нагодах- Найкращий спосіб померти – це раптовий серцевий напад, або постріл ревнивого чоловіка. Чим вам не англійський гумор?. «Він мав щастя померти у той перший спосіб, хоч я думаю, що він, мабуть, волів би отой другий» – напише дружина).

Чоловіка вона поховала на цвинтарі Монмартр. У Парижі. Місті, яке люблять усі романтики. То чи був романтиком Станіслав Улям? Відповіді немає і досі, як і на проблему непарних досконалих чисел, яку поставив Улям перед математиками.

Джерела:

1.Маріуш Урбанек Геніальні. Львівська математична школа. ВНТЛ-Класика, 2016.

2.https://24tv.ua/stanislav_ulyam__lvivyanin_yakiy_stav_odnim_iz_tvortsiv_termoyadernoyi_bombi_ssha

3. https://permalink.lanl.gov/object/tr?what=info:lanl-repo/lareport/LA-UR-87-3600-02

4. http://www.mini.pw.edu.pl/~domitrz/Ulam.pdf

Паспорт українців у світі.

Отже, в день 9 травня не про Перемогу у війні. А про Перемогу української ідентичності над ідентичністю «совецкий человек».

Пам’ятаєте «Червону Руту»? Українська сучасна пісня, яка звучала на теренах всього Союзу. Згадайте його гігантські розміри і багатонаціональність. Це був неймовірний тріумф. А якщо усвідомити, що «Червона Рута» вийде і за межі СРСР, то розумієш чому її називають «паспортом українців у цілому світі». Слово “сучасна” я виділила невипадково. Ідеологія Союзу і його культури базувалась на принципах ще Російської імперії, в якій «плем’я могло мати тільки народні пісні». Українська культура в радянських часах часто такою, виключно народною, і була. Навіть термін спеціальний є – «шароварщина». Але ж тут упс… і «Червона Рута» – неймовірні сучасні ритми, (навіть з «Бітлз» порівнювали), плюс голос і душа української землі. До чого це я? А ви знаєте звідки Івасюк взяв ідею пісні? Як завжди, довго запрягаю). Але поїхали.

На ювілей Михайлу Івасюку, батьку композитора, подарували збірник «Коломийки», 1906 року видання. 18-тирічний Володимир Івасюк не просто перечитає цю книгу, а знайде там невідомий для себе символ – червону рутоньку. Це була не проста квітка, а магічна, бо хто її знайшов, міг би навіки причарувати будь-чиє серце.

«Для сина образ «червоної рутоньки» був хвилюючою знахідкою, несподіваним одкровенням. Майже протягом трьох років він блукав селами, особливо гірськими, шукаючи ключа до загадкового поняття «червона рута». І він знайшов його нарешті і на Косівщині, і в Путивлі. І ось цей образ у поезії й мелодії Володі набув сили високопоетичного символу» – напише батько у «Монолозі перед обличчям сина».

А знаєте ХТО був укладачем «Коломийок»? Відомий український етнограф і фольклорист Володимир Гнатюк. Так-так. Той самий, про якого львівські гіди не часто згадують. Хоча вулиця, названа в його честь, є однією з центральних у нашому місті. Я їх розумію – дуже вже сухою є офіційна інформація про вченого. Зрештою, кому сьогодні цікаво, що його називали найбільшим фольклористом і етнографом світу!!!?. Що він був членом наукових товариств Чехії, Словаччини, Австрії, Німеччини, Швейцарії, Фінляндії?. Що його методами збору послуговувалися всі етнографи? Що він для нас залишив більше 1000 фольклорних творів і більше 100 наукових розвідок?. І це не тільки казки та легенди, прислів’я та приказки, колядки, щедрівки та гаївки, пісні та коломийки, звичаї та легенди. Володимир Гнатюк вивчав та записував анекдоти, похоронні обряди та навіть демонологію українців. Для чого він це робив?- Щоб оживити, покладену до гробу бездержавну націю. Ви ж пам’ятаєте, що територія України була розділена між чужими імперіями. Ми сьогодні часто не поціновуємо фольклор. Вважаємо його непотрібним і застарілим. Але в той час, коли української мови не було ні в офіційній сфері, ні в науковій, то вся сила тієї мови, вся її велич пішла у фольклор. От чому, свідома українська інтелігенція і величезна кількість вчених того часу займаються збором народної творчості. Бо вони, мудрі, розуміють, що врешті-решт, той фольклор знесе греблю всіх заборон. І таки зніс. Десятки років «червона рута» Володимира Гнатюка проростала, щоб завдяки його тезці, Володимиру Івасюку, розквітнути на цілий світ і знести греблю всіх тверджень про меншовартість чи неповноцінність української мови, культури чи нації.

Цю руту придумав народ, записав Гнатюк, змузикував Івасюк. А знаєте як називався Фестиваль, який ще у1989 році запалив іскру нашої незалежності? . «Червона рута» – це той зв’язок поколінь, який може укріпити силу нації. Це той тендітний страж, який оберігає нашу душу.і це наша ПЕРЕМОГА.

До чого це я ? Сьогодні день народження Володимира Гнатюка. А ви знаєте де його могила на Личаківському цвинтарі? Володимир Івасюк, точно знав).

p.s. – пропоную прогулятися Личаківським кладовищем з розповідями не тільки про Гнатюка та Івасюка. Там знайдемо величезну кількість неймовірних історій. Замовлення екскурсій за телефоном 0679849959. https://tolviv.in.ua/tini-zabutykh-l-viv-ian-abo-zovsim-ne-strashna-ekskursiia/

p.p.s. https://mi100.info/ – Тут “позичила” фотографію рожевого рододендрону (червоної рути), що цвіте на найвищих карпатських вершинах.

Хто «винен», що Львів святкує день міста у травні та яка нетипова ікона є у Святоюрському соборі?

St. George – англійською, San Jorge – іспанською, Szent György – угорською, sv. Jurja – хорватською… У Польщі його знають як Świętego Jerzego, у більшості православних церков звуть Георгієм, а львів’яни величають святим Юрієм. Це все один і той самий чоловік. І сьогодні його іменини. І він – покровитель Львова. Звісно, не єдиний, кому під опіку віддавалося наше місто протягом своєї історії, та домінантний, бо присутній тут ще з княжих часів.

Хоча…панівним культом на Русі був культ Божої Матері. Ще у 1037 році Ярослав Мудрий проголосив Богородицю заступницею Київської держави. Між іншим, уперше серед європейських держав та народів!!. Храмів в її честь на Русі було набагато більше, ніж навіть посвячених Ісусу Христу. Львів теж не стояв осторонь. В нашому місті тільки в районі історичного центру три Богородичні храми…Звісно, вона ж найбільша заступниця. Але руські князі подбали про підмогу для Жінки. І вибрали для цього – воїна. Логічно – для періоду безперервних нападів кочових орд зі сходу, святий воїн підходив якнайкраще. Згодіться, народ потребує не тільки заступництва, але й покарання ворогів. Ідею заступництва втілює Божа Матір, а ідею кари – архистратиг Михаїл, святий Дмитрій чи святий Георгій. Львів обрав останнього. Як і Англія, Грузія, Каталонія, Португалія, Палестина (так-так). Як Володимир-Волинський, Дрогобич, Збараж, Любомль, Ніжин, Смотрич, Сучава, Генуя, Феррара та Москва (так-так)…

На одному з львівських пагорбів, що височіли над долиною Полтви, в честь захисника міста заклали храм. Правда, його початки ховаються в непроглядній темряві далеких сторіч. Майже неймовірним видається, що колись буде знайдено джерело про те, як саме, коли і завдяки кому це місце набуло свого статусу. Проте не бракує легенд. І одну з них, записану Бартоломеєм Зиморовичем, ви точно знаєте. Про князя Василька, дядька Лева, який, убивши змія, «усамітнився в печері на цьому пагорбі, щоб у постійних молитвах спокутувати земні гріхи. За його порадою Лев побудував на верху того пагорба букову церкву, обвів її чернечими келіями та віддав під опіку святого Юрія, старійшини війська святих, вождя для себе, (Лев був ще тим воїном), і співтовариша для стрия, що боровся з примарами пекла».

Я не впевнена щодо князя Василька Романовича, який мирно спочиває у Володимир-Волинському Соборі Успіння Пресвятої Богородиці. А ще, я зовсім не вірю в драконів, хіба… ця місцина в дохристиянські часи була язичеським капищем. Присвяченим, наприклад, Велесу-Змію? А святий Юрій, і його «чудо» (пам’ятаєте, він урятував принцесу, яку хотіли принести в жертву змію…звідси і його ім’я Змієборець) ідеально підходили для освячення цього поганського місця?.. До речі, найбільш ранні відомі зображення Святого відносяться до VІ століття і представляють його в образі мученика. І тільки в ХІ столітті, починає переважати зображення Юрія – воїна зі списом у руці. Нічого дивного. Це не тільки символ покривительства святих у боротьбі з ворогами, але й символ остаточної перемоги християнства над язичеством.

Хоча, якщо почитати про те, що Георгій (церковний варіант імені Юрій) з грецької дослівно перекладається як “землероб”; що в цей день «весна сходить на землю» ( не в березні, тоді швидше Новий рік святкували); що приносять її ластівки; що з цього дня починають орати ниви і виганяти худобу на пасовиська; що прийнято в цей день покачатися у траві, бо роса на ній врятує від сімох недуг…то розумієш, що особливій популярності цього святого в Україні сприяло ще й те, що в ньому дуже щедро трансформувалися риси язичеських богів та поганських традицій.

Але повернемося до християнського святого. Під впливом візантійської традиції св. Георгій виступав як опікун великокнязівських родів. Особливо багато для утвердження шанування цього святого зробив київський князь Ярослав Мудрий, який прийняв при хрещенні його ім’я. Він навіть заснував два Юр’єв-града – сьогодні Біла Церква та естонське місто Тарту. А ще Ярослав Мудрий збудував у Києві не тільки Софійський Собор, але і Георгіївський монастир на честь свого небесного патрона і ввів новий празник, незнаний у візантійському обряді (його святкували в день освячення церкви 26 листопада). Мурований храм на честь великомученика Георгія знаходився перед воротами Святої Софії, на його будівництво князь Ярослав витратив колосальні кошти.

Дуже шанував святого волинський князь Володимирко Василькович, який збудував поряд з князівським двором храм на його честь у Любомлі. Ймовірно, саме завдяки йому Юрій Змієборець попав і на герб м. Володимира, і з нього виводиться т. зв. Руська Погоня. Від неї герб поширився на білоруські землі, став державним символом Великого князівства Литовського (т. зв. Литовська Погонь).

Можемо згадати тут і про князя Юрія, єдиного сина нашого Лева, який певний час владарював у Володимирі. Цілком ймовірно, що саме звідти цей святий перекочує до Львова і в нашому місті саме Юрій Львович закладе Святоюрський собор?. На жаль, однозначних документальних підтверджень жодної з цих версій немає. А першим незаперечним доказом фактичного існування храму св. Юра у Львові можна вважати старовинний дзвін, який на сьогодні є найстарішим дзвоном України і досі розміщується в соборній дзвіниці. Давній кириличний текст на ньому зазначає, що «Вле[то] 6849 [1341] сольян был колокол сій святому Юрыю….». З цього напису можна зробити висновок, що церква точно вже стояла у Львові в 1341 р. і Юрій був серед львівських улюблених святих.

А ви знали, що саме з Галицько-Волинських земель дійшло до наших днів найбільше ікон із зображенням Юрія Змієборця?. Між іншим, серед них є і не дуже традиційні. Одна з таких ікон є в Святоюрському соборі і винесена мною на заставку допису. Що ж незвичного? Вершник вбиває змія, рятуючи принцесу, (справа в куточку), на фоні міста-фортеці (зліва у верхньому куті). Відповідаю. Для українського іконопису характерним є образ святого у вигляді вершника на білому коні. Тут все зрозуміло – святий Юрій був римським воїном. А в Стародавньому Римі було прийнято переможцю в’їжджати в місто саме на білому коні. Але в нас цей сюжет знайшов свою національну інтерпретацію. Таке побачите не часто. Подивіться на малюнок – наш святий мало що одягнутий в обладунки середньовічного лицаря, (хоча жив у ІІІ ст.), так ще й вбиває страшного дракона, сидячи на чорному коні. Я не знаю, хто є автором цієї картини, але вона для мене дуже символічна. В одній дії – вся історична боротьба; в одній людині – всі українські герої. Адже, згадайте – у наших піснях герой – визволитель часто йшов на ворога на «коникові вороненькому»). А ще важливо згадати, що 6 травня поминають полеглих вояків. І червоний колір його плаща – не тільки символ мученицької смерті святого. Це ще й знак пролитої крові. І домінуючі кольори на цьому малюнку – червоний та чорний, як на одному з шанованих українцями стягів.

P.S. Рада, що наші предки так вдало вибрали собі покровителя. Бо завдяки йому Львів не тільки святкує День міста у травні. Завдяки святому охоронцю Львів не загубився на сторінках літописів, а процвітає і досі. Дякую Тобі, святий Юріє!!!

Політ над Львовом (ілюстрована радіоекскурсія)

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.

В часі карантину постійно співаю. Сьогодні не просто співаю, а пропоную перетворитися на птаха з відомої всім пісні та й політати над нашим чарівним містом разом з Львівським радіо. Дві закохані у Львів особи – ведуча Наталя Криничанка та гість Наталя Зубик зробили для вас радіо-фото-екскурсію))) НАСОЛОДЖУЙТЕСЬ!!!!

Страсті Христові. Олена Кульчицька. Частина 2.

Страждання Ісуса у Олени Кульчицької не закінчилися традиціним покладенням до гробу, а мали продовження ще в чотирьох творах. Моя особиста думка – ці сюжети були не випадковими. В їхніх героях ми можемо впізнати себе. Себе – доброго християнина, чи себе – недоброго, коли гріхами, черствістю, сумнівами… розпинаємо Його знову і знову, продовжуючи Cтрасті Христові.

Олена Кульчицька. Мироносиці і ангел біля гробу.

Згадую довгу та звивисту чергу у Храмі Гробу Господнього до місця погребіння Ісуса. Люди різного віку, різної статті, різних націй. Мармур над входом було вирізьблено у вигляді складок тканини, що немовби прикриває двері. Треба було схилитися, щоб зайти. Поки стояла в черзі думала про те, чого попрошу у цьому святому для всіх християн місці. А опинившись всередині – забула про всі бажання і тільки пульсуюча думка, навіть не молитва, пронизувала все тіло – Господи прости, Господи прости, Господи…..І я заплакала… Він ТУТ не помер. Він тут ВОСКРЕС! Він вчинив це для всіх – у минулому, теперішньому і майбутньому. І Олена Кульчицька на Христове Воскресіння малює не традиційну ікону. Вона зображує Його порожній гріб. І Ангела «в одежі, як сніг,білій». І сторожу, що досі охороняє гріб, але «затремтіла й стала, наче змертвіла». І жінок, які чомусь «шукають живого поміж мертвими». Нема його тут.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!!!

2. Олена Кульчицька. Явлення Христа Марії Магдалині.

Уважні читачі Євангелій побачать жінок на кожній стадії Ісусового служіння. І саме жінки, (якщо не врахувати єдиного учня Іоана), залишаються поряд з Ним у часі смерті. Саме жінки першими дізнаються про його воскресіння і мають звістити добру новину іншим. Дивно, адже в тому часі жінок вважали ненадійними свідками…

Усі три синоптичні Євангелія приписують віднайдення порожнього гробу жінкам. Однак Євангеліє від Іоана розповідає іншу історію. І саме її малює Олена Кульчицька. Марія Магдалина, яку часто вважали блудницею, (хоча жодного факту в Новому Завіті про це немає), – стане найпершим свідком Воскресіння.

Вона стоїть перед гробницею і плаче: «Узяли мого Господа, і не відаю, де покладено Його». Обернувшись на чоловічий голос, і , думаючи, що це садівник, просить його віддати тіло Учителя. Але це і був її Учитель. Воскреслий. Як вона могла його не впізнати? Можливо, цьому завадили сльози, а , можливо, вона навіть не могла припустити, що мертвий може ожити. А далі йде один з найніжніших уривків у всьому Євангелії: «Маріє» – мовить до неї Ісус. Жінки завжди все краще сприймали на слух). Вона почула, як знайомий голос промовляє її ім’я. Вона знає цей голос. Голос, що оздоровив її, вигнавши усіх її демонів. Голос, що запросив її до кола своїх учнів. Голос, який відповідав на її запитання. Голос, який завжди промовляв з любов’ю.

Вчимось розпізнавати Голос Божий у своєму житті. Як Марія Магдалина).

3. Олена Кульчицька. Невір’я Томи.

«Якщо не побачу на Його руках знаків від цвяхів, і не вкладу руки моєї в бік Його, – не повірю».

Ці слова принесли апостолу прізвисько Тома Невіруючий. Прикро. Він не відрікся від Ісуса, як Петро. І не зрадив, Як Іуда. Можливо, його слова є свідченням допитливості і небажання бути обманутим. А можливо і свідченням людської недовірливості. Я пробую заступитися за Тому, бо й сама така. Але Ісус ласкавий до всіх. Він кличе на ім’я. Він показує. Пояснює. Вітає, прощає і любить. Бог розуміє наскільки різною може бути віра кожного з нас.

4. Олена Кульчицька. Явлення апостолам

Жінки, дізнавшись про воскресіння не подумали про галюцинації, а повірили без всякого сумніву. Чомусь впевнена, що так вірять і так люблять тільки жінки. А що апостоли? Вони сиділи і переживали горе і страх. Вони втратили орієнтири, розвіялися їхні надії. Жінка любить серцем, а чоловік –розумом.

Але прийшов Ісус. Крізь зачинені двері. Для Нього немає ні замків, ні стін, бо Він завжди з нами.

І сказав: «Мир Вам».

Це не просто вітання. Це як нагадування про те, що серед випробувань ми можемо знайти і зберігати мир. Не завдяки зусиллям над самими собою, які часто не дають результату. А погоджуючись прийняти той мир, який Він приносить.

МИР ВАМ!

ХРИСТОС ВОСКРЕС!!!

Страсті Христові. Олена Кульчицька. Частина 1. Читати тут https://tolviv.in.ua/strasti-khrystovi-olena-kul-chyts-ka-chastyna-1/

Страсті Христові. Олена Кульчицька. Частина 1.

Протягом століть було створено безцінний іконографічний спадок , зв’язаний з стражданнями Ісуса . Але я не буду Вас знайомити з шедеврами світового мистецтва. Я покажу Вам всього 11 картин з циклу «Страсті Христові» , створені відомою ,(але несправедливо забутою більшістю), українською маляркою Оленою Кульчицькою. Перша світова війна змусила її емігрувати до Відня. І там, відчуваючи тугу за рідним домом, художниця створила цей цикл у дусі УКРАЇНСЬКОГО модерну. Оцініть її роботи, хоча б через комп’ютер, і порозмірковуйте над Стражданнями Божого Сина.

Вербна неділя -останній день земного торжества Христа. В понеділок починається Страстний тиждень– “фінішна пряма”

В неділю– всі вітали прихід нового Царя. В п’ятницю – кричатимуть «Розіпни». Але про все по-порядку.

В понеділок -Ісус приходить до входу в Храм і перекидає столи купців, обурений тим, що вони торгують у «домі Отця мого». Вигнання торговців з храму, найімовірніше, тільки прискорило його смерть…

У вівторок, поки Ісус проповідує в Єрусалимі, Юда Іскаріот торгується з можновладцями про ціну своєї зради. Попросить 30 срібляків. Чи багато це? Ціна раба.

Про середу Біблія не пише жодного речення, можливо тому наступний день такий насичений. І починається вечір четверга просто приголомшливо- Ісус миє ноги учням…У той час миття ніг вважалося ознакою гостинності, але таку брудну роботу доручали рабам. Мені важко передбачити реакцію учнів на те, чому їхній Пан поводиться як слуга? Та Ісус відкриє їм свій задум, закликаючи вчинити те саме одне одному. Бо йдеться не про панування, а про рівність.

1. Олена Кульчицька. Таємна вечеря.

А потім вони сядуть до Тайної вечері. З неї і почалися справжні страждання, адже Син Божий усвідомив реальне наближення останніх годин перебування на землі. Бо Ісус зрозумів, що учні все ще думали про Його царювання. Вони ще ділили між собою місця біля Його престолу і просили, щоб він їм дозволив сидіти якнайближче. І, чи не найстрашніше, – Ісус усвідомив, що один з них зрадить Його. На кого з тих учнів схожі ми?

2. Олена Кульчицька. Христос на Оливній горі.

У всіх картинах цього циклу темний фон. Але тут – це не просто тло. Це ніч.

Після Тайної вечері Він з трьома найближчими учнями приходять в Гефсиманський сад. І тут, Ісусовий настрій майже миттєво змінюється– він стривожений, він вельми наляканий, він до болю вражений. Він відчуває, що смуток його такий сильний, що може убити його. Про це він розказує найближчим учням, так само як і ми часто свої болі і страхи відкриваємо тільки наодинці з близькими людьми. Ви уявляєте- спокійний учитель, який допомагав їм перед страшними біснуватими, під час жахливої бурі на морі, коли сила народу просила харчів – тепер визнає свій страх. Я думаю, учні з жахом вислухали ці слова. Ісус просить їх чувати з ними, і, припавши до землі, починає молитися. Можливо це просто традиція Старого завіту, а, можливо, це наслідок інтенсивного стресу, але Ісус ПРИПАДАЄ до землі. Подивіться як реалістичо художниця передає цей момент. Наче упав, розчавлений печаллю – “Отче, усе тобі можливе: віддали від мене цю чашу”. Він не хоче, він боїться, він чесний перед нами. “Віддали цю чашу” – це правдиве людське прохання. Але що ми чуємо далі? «Та не що я хочу, а що ти». Ось свідчення Ісусової Божественності. Людська особа поєдналася з Божою волею, а Божа особа – виявляє людські почуття.

Після молитви Ісус вже не той чоловік, що падає на землю з горя. Тепер, коли молитва зробила своє діло, Він видається майже новою людиною. Він повертається до учнів, а вони… сплять. “Ти спиш?- питає він Петра. Не зміг витримати і години?. Моліться, щоб не ввійти в спокусу. Дух бадьорий, але тіло кволе». Тричі він відходив і повертався, і тричі вони спали. Контраст між Ісусом і учнями дуже гострий. Ними править тіло . Ісусом править Дух.

3. Олена Кульчицька .”Зрада Юди”

Найвідоміша зрада в історії людства. “Поцілунку не дам тобі, як Юда”,-говоримо ми у молитві. Але скільки разів ми глумилися , топтали і зневажали його Заповіді, а значить зраджували Його.

4. Олена Кульчицька. Христос під тягарем хреста.

А ви бачите хрест ?

Дуже нетипове зображення. І цим ще цікавіше.

“Чому Ісус тричі падав під хрестом? Можливо, це був навіть не хрест, а перекладина для нього. Той , хто більшу частину свого життя працював теслею,- мав би бути міцним. Той, хто останні три роки свого життя проповідував безперестанно і так багато, що не завжди був час на їжу – мав би бути витривалим. Чому він тричі падав? Бо цей хрест – це наші гріхи. І їх так багато, що вони кидають на брудну землю Божого Сина.

Я думаю, ви всі зрозуміли, що цей потворний чоловік за Ісусом – це збірний образ наших потворних гріхів.

5. Олена Кульчицька . Христос посеред натовпу.

І знову – без хреста, але в червоній накидці.

Євангелія описують, як вояки глумляться з Ісуса, прикрасивши його символами царської сили і влади – терновий вінець та червоний плащ. Я дивлюся на цю ікону і розумію: Він направду Цар, хоча вояки і люди, що зараз довкола, цього і не знають.

Тому й глумляться. Навіть відчуваєш слова -:Ну-ну!; Гей, Ти, спаси себе з хреста; Інших спасав, спаси себе самого; Зійди з хреста, коли ти цар юдейський…

Може ми схожі на тих байдужих солдатів, що стояли біля нього на варті. Може ми схожі на Петра, який ховався у натовпі, згораючи від сорому та горя, бо у важку хвилину зрікся свого Вчителя. Може ми схожі на ту юрбу, що проходила дорогою і насміхалася над умираючими?. А може ми схожі на розбійників, що страждали поруч. Один з них – сповнений лише злими почуттями, а інший -щось зрозумів і ,помираючи, сказав: «Пом’яни мене Господи, коли прийдеш у Царство Твоє».

Натовп скаженіє, а Ісус мовчить. Найімовірніше, Він ледве міг дихати. Але є ще одна причина. Він вже все сказав, усе зробив, усьому навчив, відчинив двері – і замовк– Він вказав нам дорогу життя і тепер Безмовно чекає волі кожного з нас. Для нас мовчання з хреста – це і докір за людську зневіру і заклик підбадьорення. Бо ми знаємо, що той, хто мовчить на хресті, насправді є Тим, хто спасає.

6. Олена Кульчицька. Зняття з Хреста.

А може ми уподобимося тим, що залишилися біля хреста, хоч це було гірко і страшно, і небезпечно?. Але вони не залишили Господа і нас просять перебувати завжди з ним.

І знову темний фон. Як тонко Олена Кульчицька нагадує нам страшні деталі. Євангелія повідомляють, що Ісус помер за кілька годин. Відповідно до Марка, Його розіпнули о 9 годині ранку, небо захмарилося в обід, і він помер о третій годині дня.) Темрява тривала від обіду до Ісусової смерті.

7. Олена Кульчицька. Положення до гробу.

Як скаже пізніше св.Павло, ми маємо Бога, що не тільки розуміє наші страждання, але й спізнав їх. Ісус вчинив стільки, скільки міг. Все скінчилося. Тепер Він віддав Духа в руки свого Отця. Він віддав своє тіло. Він віддав все…щоб ми жили. Без гріха.

P.S. Ще тоді, в Гефсиманському саду, Ісус усвідомив і ПОВІРИВ, що воля його Отця це не його смерть, а його перемога над смертю. А значить- Ісус від неї не втече (хоча міг би), він приймає її. Він відповідає «Так» на прохання Бога, як свого часу сказала «Так» його Мати (пам’ятаєте Благовіщення?). Але чомусь, коли дивишся на її багатостраждальну постать, здається , що у своїй молитві в Гефсиманському саду він думав і про свою матір, питаючи «Я вип’ю цю чашу, але чи мусить її випити вона?»

Виглядає, що все закінчилося похороном… Але…

Далі буде...

Дякую Фотографії Старого Львова за дозвіл на використання робіт Олени Кульчицької, опублікованих на їхньому сайті.

#КолоЛьвова

Різдвяна магія Львова

ЧУМАчечий Львів

Ангели і демони: Код LEOPOLIS

Сила. Воля. Віра (відео)