Чому День соборності так і не привів до соборності у 1919.

Вибачте, що буде сумно при святі. Але буде й обнадійливо.

Середа. 22 січня 1919 року. У Києві легкий морозець. Сніжно. На Володимирській вулиці побудовано Тріумфальну арку, прикрашену гербами двох частин України. Дорога до Софійської площа майорить прапорами і гербами українських міст та земель. Сама площа стане місцем мітингу, церковної служби, військового параду. Мрії збуваються…сьогодні буде проголошено важливу декларацію – в єдиній Українській державі об’єднаються, ще недавно розділені імперіями, дві її частини.

Історичним фоном для події буде давньоруський собор, який засвідчить тяглість української державності. Опівдні дзвони Святої Софії почнуть свій радісний передзвін. Їх підтримають гарматні салюти. На площі працює знімальна група, яка зробить фільмування масового заходу в Києві. Щасливі обличчя, юрби чоловіків у військовій формі, цивільні, жінки з квітами.

Камера вихоплює високого чоловіка з модною борідкою (мода повторюється, як і історія). Це голова Директорії ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО – затятий антимілітарист, який вважав, що УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ НЕ ПОТРІБНА АРМІЯ. Який вважав, що після кривавої Першої світової усі народи відмовляться вирішувати питання силовими методами. Ці романтичні уявлення коштували українцям дуже дорого, бо “зійтися десь посередині” з агресором не вдалося, тож довелося формувати армію вже в умовах повномасштабного вторгнення. Вам це не нагадує наш час?

Але повернемося до 1919.

Двічі камера зупиняється на людині у військовій формі – це СИМОН ПЕТЛЮРА– головний отаман військ Директорії. Йому 38. Свою революційну діяльність він почав студентом духовної семінарії. Як і Сталін, який був від нього на півроку старшим. Незабаром Петлюра буде одним з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії. Полюбляє лозунги типу «земля селянам», але хоча б виступає за те, щоб держава мала армію. В 1917 завідуватиме військовими справами Центральної Ради. В квітні 1918 Центральну Раду змете гетьман Скропадський. Петлюра, як і Грушевський, не підтримає уряд Скоропадського….бо ПАРТІЙНІ ІНТЕРЕСИ ВИЩЕ НАЦІОНАЛЬНИХ. Ця національна традиція українських політиків повторюватиметься ще неодноразово…і сьогодні теж…на жаль.

Але повернемося до 1919. Вже не буде Держави Скоропадського. Її замінила Директорія на чолі з Винниченком. Петлюра, хоча і поруч, суперник Винниченка. Між ним немає згоди…хоч вони і об’єдналися проти Скоропадського. Бо дружити проти когось це не ефективно для побудови держави, як і зараз. Вже в березні 1919 Винниченко, чиї настрої так і залишилися пробільшовицькими і антимілітарними, буде поза Україною і поза політикою…Але 22 січня 1919 вони ще разом.

22 січня разом з ними на Софійській площі і представники ЗУНРу, які до об’єднання в єдину державу прийшли не з порожніми руками. З подарунком у вигляді боєздатної армії…Здавалось би, об’єднане військо Директорії та ЗУНР – велика сила, але… ПЕТЛЮРА так і не зміг «подружитися» з ПЕТРУШЕВИЧЕМ (очільником ЗУНРу). Їхні погляди на подальший розвиток подій теж різні…і армія буде розділена…який жах…У кожної частини декларативно об’єднаної України свій уряд, своя політика, своя армія, свій фронт … Чергова НЕСПРОМОЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИКІВ ДОМОВИТИСЯ….як і зараз.

В результаті, 1919 рік, який почався на високій ноті та з великими надіями, завершився катастрофою. Директорія вела свою війну проти більшовиків і білогвардійців. ЗУНР– свою, проти поляків…Так, і ВОРОГИ У НАС БУЛИ РІЗНІ…І ЇХ БУЛО БАГАТО.

УГА програють першими…Не тому, що не хотіли воювати, ні. На стороні нашого противника була Європа. У квітні 1919 року до Галичини прийшла 60-ти тисячна армія під командуванням генерала Юзефа Галлера фон Галленбурга. Вона була сформована у Франції з польських військовополонених австрійської армії. І вона була озброєна Антантою. Частина офіцерів, які командували армійськими корпусами були французами. Армію було відправлено на Східний фронт для боротьби з більшовиками, але Галлер розгорнув її проти галичан. Французи протестували, слали телеграми з вимогою припинити, але поляки запевняли французів, що всі українці є більшовиками….І ті повірили. ЄВРОПА НАС НЕ ЗНАЛА. Зараз з цим ситуація набагато краща. І, сподіваюсь, це плюс для нас сьогоднішніх.

До речі, ми самі себе не знали. На Паризькій мирній конференції, яка підбивала підсумки Першої світової війни, спочатку дві частини України були представлені єдиною делегацією…але невміння знайти спільну мову між консервативними галичанами і схильними до лівацтва представниками Директорії приведе до непорозумінь всередині делегації. А потім ще будуть переговори Петлюри з головним ворогом ЗУНРу – Пілсудським. І галицькі представники сприймуть це як зраду соборницьких інтересів і вийдуть з загальної делегації. Ви уявляєте як це виглядало в очах європейців? Українці самі не бачать свого спільного майбутнього, то навіщо нам ця незрозуміла Україна……СЬОГОДНІ НАШЕ СПІЛЬНЕ МАЙБУТНЄ НАВІТЬ НЕ ОБГОВОРЮЄТЬСЯ. І це плюс для нас сьогоднішніх.

Договір Петлюри з поляками привів до грубої помилки і Петрушевича. Він вважатиме, що Росія не така страшна як Польща. Віра лідера ЗУНРу в можливість домовитись із Росією була провальною. Причому, байдуже з якою Росією – “білою” чи “червоною”. Жодна з них не збиралася миритися з існуванням незалежної України.

Після програшу УГА у липні 1919 близько 50 тисяч її вояків з’єднаються на Поділлі з 50 тисячами війська Петлюри. Українське військо становило серйозну бойову силу. Але єдність двох Україн виявилася менш міцною, ніж здавалося. Як писав генерал Тарнавський : «Відношення між двома арміями було не надто легке…Тут вперше виявилася наглядно трагедія нації, розірваної поміж дві держави, і впливи діаметрально різних культур. Недавні кордони залишили на обох арміях своє незатерте п’ятно». УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ТЕЖ НЕ ЗМОГЛИ ДОМОВИТИСЯ. Зараз захід і схід воює пліч-о-пліч. І це ще один плюс до нашої перемоги.

Були і інші виклики, з якими зіткнулися українці в 1919. Не менш серйозні, ніж розділені політики та розділена армія.

Страшно шкідливою для соборності була віра багатьох українців, що ця війна за незалежність їх не стосується. Тобто для більшості населення було «какая разница» під ким бути, бо ж своєї держави не мали сотні років. А ще низький рівень освіти величезної кількості селянства, яке купилося на популізм більшовицьких гасел….А ще відсутність української діаспори, яка мала можливість формувати світову думку про нашу націю(країну).А ще – Чотирикутник смерті – більшовики білогвардійці, поляки і ТИФ….

Ми програли війну за єдину Україну в 1919. Було багато причин, чому Акт про соборність тоді залишився лише декларацією на папері. Але , сподіваюсь, ми вивчили ці уроки.

У нас є шанс на перемогу сьогодні, бо ж абсолютна більшість мешканців України сьогодні вважають себе українцями і їм є різниця чи жити в незалежній державі, чи “какая разница”.

А ще про Україну знають. Не просто знають. Ми – держава, незалежність та цілісність якої визнають майже усі країни світу. В багатьох із них ефективно працює українська діаспора. Боротьба українців за свободу – одна з головних тем світових медіа.

Вперше за свою історію ми отримуємо не лише економічну, але й військову допомогу – в тому числі зброю, зокрема наступальну.

Ступінь російської агресії нині і сто років тому приблизно співмірні. Але ми маємо справу лише з одним ворогом, хай навіть він атакує з територій двох країн, хай навіть він озброєний до зубів і до своїх солдат ставиться як до гарматного м’яса. Росія – одна. І проти цього ворога – весь цивілізований світ. Отже, і тут нам легше за наших предків.

Хоча уроки засвоєні не на відмінно.

Помилки є і сьогодні.

Армія не стала головним об’єктом фінансування державного бюджету після 2019. Перемогло «велике будівництво». Влада була впевнена, що війну можна завершити не військовими засобами – “просто перестать стрелять”….Нехай запізно, але усвідомлення важливості Збройних сил прийшло….сьогодні ЗСУ – наш щит і гарант незалежності.

Друга помилка. «То не моя війна». Купа людей в 2014 думало, що можна тихо і непомітно відсидітися у “крайній хаті”. Тепер ми знаємо, що окупанти прийдуть і до останньої хати, аби забрати те, що їм потрібно. В тому числі – життя.

А от третя помилка по-моєму так і не засвоєна.…І це нездатність українських політиків відрізнити політичних суперників від ворогів держави. Запеклі дискусії між політичними конкурентами цілком природні. Загрозою є те, що в якийсь момент ці суперечки стають важливішими за протистояння ворогу. Ця помилка дуже дорого коштувала усім 100 років тому . Грушевський, Петлюра, Винниченко, Скоропадський, Махно, Петрушевич переосмислювали ії вже на еміграції. Ще більше за цю помилку заплатили українці, які залишилися на рідній землі – на них чекали десятиліття кривавих репресій. І хочеться крикнути на весь голос так, щоб аж політики в Києві почули : ворог у вас один, і він за межами країни -це Росія, яка веде війну проти усіх нас. У вас можуть бути різні погляди на майбутнє України, але вороги її просто не бачить у майбутньому. Тож, будь ласка,…за своїми чварами не втратьте Україну…

Держава творилась віками

Держава будується і нині.

І сьогоднішній 500-метровий прапор, що єднає дві сторони Дніпра нехай буде не просто декларацією…

З святом, народ.

ВЕЛИКЕ «Серденько».

Коли їду трамваєм вулицею Чупринки, уважно приглядаюсь до будинків. Уявляю період, коли постав цей район. Спочатку – планований для віллової забудови. Потім – в зв’язку з надзвичайними темпами приросту населення – як район чиншових кам’яниць. Домислюю, як виглядала поросла чагарником і помережена ярами пустка. І як все змінилося за якісь 10 років після приходу сюди компанії «Захаревич і Левинський». Кастелівка стане одним з респектабельних районів міста. Та чи тільки Кастелівка?

Левинський у Львові всюди.

Підпис будівничого стоїть на сотнях проектів, на планах найкращих споруд 1880-1910-х років. Наше місто– це його архіпелаг, 200 чи навіть 300 будівель виникли під його руками і на його очах. Він був провідним будівельним підрядником Львова, і був майже поза конкуренцією. Ідеш вулицями і розумієш – тут будував, там проектував, тут робив центральне опалення, там вентиляцію, тут на балконах його ковані вироби, там – вітражі та настінні розписи, а тут – прикрашав керамічною плиткою. До речі, щодо плитки, – львівські крамниці того часу були заповнені високоякісною плиткою понад сорока німецьких, австрійських та чеських фабрик…але він витримував конкуренцію.

А ще – його фірма не просто зводила споруди, вона відразу вирішувала цілий комплекс проблем: планування інтер’єру, облаштування території, під’їзні шляхи і містобудівельні розв’язки. Та навіть клумби у внутрішньому дворі чекали на своїх господарів.

А ще – значна частина будівель Львова – це робота його учнів…

Тому це ім’я звучить на кожній моїй екскурсії. Коли ми на вокзалі, чи біля «Жоржа», в оперному театрі чи в будівлі обласної прокуратури. Коли проводжу пішохідну екскурсію чи автобусну. І навіть, коли сама їду трамваєм «Двійка» то уявляю, як 100 років тому вагончик спеціально зупиняється, (а трамваї тоді їздили без зупинок), і водій урочисто оголошує: «Фабрика Івана Левинського».

Маленького зросту, скромного вигляду і з горбом на спині…але при цьому веселий, життєрадісний, співчутливий, толерантний і ВЕЛИКИЙ, бо поводився гідно навіть у найбільш несприятливих ситуаціях.

А їх вистачало.

І рання втрата батька – директора народної школи у Долині.

І складне матеріальне становище родини, коли мама двох синів зі всією німецькою педантичністю, (Йозефа Гаузер була з сім’ї баварських переселенців), взялася влаштовувати долю своїх дітей. Але Іван не просто виживе, він отримає омріяну професію – інженера. В голоді та в холоді, але цілеспрямовано і невтомно. Вже на другому курсі Технічної академії, (згодом Львівська політехніка), він у списку стипендіатів, а під кінець навчання отримує право залишитися при академії, з часом стане її професором.

СЛАБИЙ ТІЛОМ , АЛЕ СИЛЬНИЙ ДУХОМ. Буде у вирі громадського, політичного і підприємницького життя Львова.

Він пам’ятатиме, що таке злидні, може звідси джерело його легендарної щедрості? Це благодійні, культурні, стипендійні фонди. Це особиста допомога своїм робітникам. Це бурси і гуртожитки для небагатих людей…

А ще його називали «СЕРДЕНЬКОМ». І не тільки за доброту. Він так звертався до всіх, в тому числі підлеглих, в тому числі не дуже добросовісних. Відомий факт, коли підмайстер з будови Левинського вкрав для своїх потреб цеглу, вапно та інші матеріали, і збудував з них собі хатинку. Звісно, це дійшло до Левинського і той поїхав за вказаною адресою. Пооглядав, а далі викликав чоловіка на розмову і запитав , чи дійсно хатина з матеріалу фірми Левинського. Підмайстер зізнався в гріху і попросив вибачення. Тоді Левинський заявив: «Краще було би, коли б ти, серденько, був цього не робив. Але сталося уже. Треба би хіба покарати тебе за цей вчинок. Але тому, що ти, серденько, цегли не продав, але завіз до себе та побудував собі хату, бажаю тобі щастя у своєму домі. Однак пам’ятай на будуче цього більше не роби, бо чуже не гріє»… Ну хіба не СЕРДЕНЬКО цей Левинський?

А ще його патріотизм…. Навіть в архітектурі, коли з його подачі у Львові появиться «український модерн»… Але це не подобалося жодній владі. Звідси три арешти (з приходом сюди Російської імперії в 1914-1915 р), і врешті-решт доля заручника. Говорили, що арешт Левинського 20.06.1915 і 1,5 год на збори був спричинений сваркою з росіянами, які в кінці окупації розграбували його фабрику содової води «Здоров’я», і за близькі стосунки з М.Грушевським і А.Шептицьким.

А політична ситуація у 1918-1919, коли польська влада за проукраїнську політику мучила його допитами і ревізіями? Бо ж цей визначний і впливовий галичанин рішуче виступив проти повернення сюди влади Польщі і відмовився виступити на підтримку дій нового уряду. Наслідки не забарились – Левинському не дозволили викладання в Політехніці, а його підприємствам активно встромляють палки в колеса. Хоча б тим, що Польща відмовляється оплачувати виконані ним роботи, хоча спадщину Австро-Угорщини, в тому числі боргові зобов’язання бере на себе. Родина Левинських подаватиме до суду, претензії задовольнятимуть, але за дуже низькими цінами – до прикладу замість 74 тисяч австрійських крон виплатять тільки – 74 злотих…

Серденько не витримало і перестало битися у 68 років. Хоронив його весь Львів. Жадібно плакали і ридали не тільки люди, але й сирени фабрики на Кастелівці. На Личакові його надгробок буде дуже символічним -зломана верхівка колони і неймовірна епітафія : «Різьбив душі людей силою характеру, молотом енергії і кров’ю серця»…

Можна б було на цьому закінчити, але такі люди не вмирають. Вони, наче згаслі зірки світло від яких йде на землю ще мільйони років.

Сьогодні йому 170.

Джерела:.-

Іван Левинський: Його життя і праця.-Львів, 1934

Олександр Нога: Іван Левинський архітектор, підприємець, меценат.- Львів, Центр Європи, 2009

Король художників і художник королів.

П.-П. Рубенс, Автопортрет, Відень, Музеї історії мистецтва

Можна більше нічого не писати – заголовок передає популярність Рубенса. Причому не тільки у власній країні, але і в Англії, Франції, Італії та Іспанії.

Від короля Англії він отримає лицарський титул, у намісників іспанської корони – буде придворним художником, а в Італії – проживе вісім років. Там він дуже глибоко зануриться в італійську культуру:

-отримає уроки античного мистецтва і живопису ренесансу,

-копіюватиме Тиціана, Рафаеля, Мікеланджело,

-закохається у новаторську творчість Караваджо,

-досконало оволодіє італійською мовою,

– і НАЙГОЛОВНІШЕ – зрозуміє ЩО і ЯК буде малювати.

А малювати він буде дуже багато, дуже різносторонньо і дуже швидко. Поруч з ним в цьому плані можна поставити хіба що Пікассо. Останній, між іншим, творчість Рубенса не любив. Для справедливості варто зазначити, що багато творів Рубенса були написані його учнями. І у вмінні користати з учнів, без втрати у якості, Рубенс стоїть на одному рівні з Мікеланджело.

Спадщина Рубенса така велика, що її досі повністю не вивчено. Корінь плодовитості в природних талантах, в гострому розумі і відмінному здоров’ї. А ще у неймовірному вмінні зосереджуватись на декількох справах одночасно. Один з його сучасників описував, що художник міг одночасно малювати, диктувати лист, слухати учня, котрий читав для нього книгу і розмовляти з гостем. Художник протягом всього життя вставав в 4-й годині ранку. Якщо не рахувати подагри, то ніколи нічим серйозним не хворів. Він знав собі ціну, вмів використовувати успіх, але при цьому залишався дуже щедрим, в тому числі і до інших художників. Таке враження, що йому була непритаманна професійна заздрість і професійна жадібність. Він щедро ділився своїм вмінням з учнями, але оскільки мав привілей не реєструвати їх в Гільдії художників, то сьогодні ми, практично не знаємо їхніх імен.

А учнів було так багато, що майстерню Рубенса називали “фабрикою картин”. Дуже часто своєю рукою майстер наводив контури твору, а далі працювали вже його помічники. Близько 3000 полотен. При всьому бажанні, він би стільки не намалював, але якість кожної роботи він перевіряв особисто, не дозволяючи опуститись нижче поставленої планки. Тому ескіз, окремі деталі – його робота, а вже за цією канвою учні «вишивали візрунок». Кінцеві штрихи теж належали Рубенсу. Він, до речі, цього ніколи не скривав, і вартість його робіт залежала від ступені його особистої участі.

Важливе місце у творчій спадщині Рубенса займають портрети. Де б він не з’являвся, зразу отримував замовлення від знатних осіб. Таким чином, вся знаменита Європа зустрінеться в його портретах.

Достатньо в Рубенса і автопортретів. Останній – написав за рік до смерті, в 1639. До речі, помирати художник явно не планував. Його остання донька з’явиться на світ через 8 місяців після його відходу у вічність. Оригінал автопортрету зберігається у Відні. А от його ВИСОКОПРОФЕСІЙНА копія – в колекції нашого Золочівського замку. Можливо останні штрихи цієї копії теж належать пензлю Рубенса? Хочете побачити це величаве і спокійне обличчя? А вловити думку в очах? А зрозуміти чому сучасники говорили, що художник змішує свої фарби з кров’ю? А дізнатися чому тільки права рука у рукавичці? А оглянути оригінальні роботи учнів Рубенса – Ван Дейка і Якоба Йорданса?

Не варто довго думати, просто зголошуйтесь на екскурсію замками «Золотої підкови»

Телефон для довідок 067 984 99 59

Італійський смак біблійної історії

“Таємна вечеря”. Леонардо да Вінчі створив її для трапезної монастиря домініканців Санта Марія делле Ґраціє в Мілані. 1495–1497 р.

Найвідомішому твору судилося стати найбільшим невезунчиком. Новий, як вважав художник, революційний метод малювання по сухій стіні темперою, виявився абсолютною катастрофою для розпису. Вже через пару років почалося відслоювання фарби. А на початку ХХ ст. його стан настільки жахливий, що була написана “Ода на смерть шедевру”. Звісно, якщо, окрім помилки Леонардо, над стінописом знущались хто тільки міг: від природи з дощами і потопами, до невмілих реставраторів. Від монахів, які вибили в нижній частині розпису двері, до солдат, які влаштували в трапезній конюшню. “Таємній вечері” пощастило лише один раз – коли під час бомбардування 1943 р. дивом вціліла стіна, на якій вона була намальована. Але мабуть ви все це знаєте. Бо дуже багато досліджень можна знайти в інтернеті. І про сюжет, і про відсутність німбів в учасників трапези, і навіть легенди про натурника для Ісуса і Юди…

Але сьогодні про інше. Про те, що на столі. Тим більше, Леонардо да Вінчі вибрав такий ракурс, наче дивився зверху. І це дає нам можливість, знаходячись значно нижче шедевру, бачити все.

Фрагмент скатертини з гострими складками

І вигладжену скатертину з тонко тканим візерунком.

І велику кількість тарілок та келихів з вином.

Іуда на верхньому фрагменті зображений крайнім справа, в синьому одязі. Cільничка, правда, ледве видима, як і мішечок з 30 срібляками. Можна розглянути у копіях.

Багато хліба і, розставлені на столі, фрукти.

Декілька сільничок, а та що коло Іуди, необережно перекинута його ліктем. Розсипати сіль і в часи да Вінчі було поганим знаком.

А що ж на тарілках?

Перед Ісусом блюдо порожнє. На правому блюді навіть після реставрації неможливо нічого зрозуміти. А от на порційних тарілочках поряд – порізана шматками риба. До речі, прикрашена апельсинами. А на тарелі в лівій частині зображення ми бачимо цілі рибини.

До реставрації 1980-х, всі були впевнені, на столі – баранина. Це ж класична страва на юдейську Пасху, а саме її замінила в той день тайна вечеря.

Але ж ні – РИБА…
Звісно, можна зрозуміти вибір художника. Риба – таємний символ християнства, відомий ще з катакомбного періоду.
Але…
Це не просто риба, це – ВУГОР. І він ну ніяк не міг би з’явитися на єврейському столі. Бо ця риба з розряду не кошерних.
І ось тут стає зрозумілим, що мав на увазі художник, коли казав про своє право змінювати деталі. Мабуть Леонардо хотів нас познайомити не тільки з італійськими типажами, яких зобразив на розписі, але й з італійською кухнею. А от в останній- вугор був дуже популярним, особливо на півночі Італії. Виявляється, за відсутності холодильників, льоду і снігу, ця риба- найлегше зберігається – в кошику з мокрою травою. Він засинав, але не вмирав. Ну або його засолювали у розчині і виходило щось схоже на оселедець.

Між іншим, серед книг, які були в особистій бібліотеці да Вінчі, була і кулінарна книга. А в ній декілька способів приготування вугра – смаження на пательні, на грилі, на рожні; запечена в тісті або просто зварена. Хоча не просто – з використанням лаврового листа, шалфею і перцю. Коли риба була готова, її посипали сухарями, корицею!!! і подавали з цитрусовими (не тільки з лимоном, як сьогодні). Думаю, що ця страва була часто і на столі художника. І навіть , якщо сам особисто він її не їв (кажуть, що був вегетаріанцем), то не забуваємо, що в його будинку завжди було купа народу – учні, друзі, коханці…навіть кухарку мав, яку згадав у заповіті. Тому, думаю, що вибір меню був спричинений місцевим колоритом.

Таким чином, Леонардо да Вінчі вніс італійську нотку смаку у біблійну історію).

P.S.А ви знаєте, Львів має теж “власний” італійський смак: в іменах, архітектурі, незліченних ресторанах і в “леонардесках” Львівської галереї мистецтв.

Хоче перевірити?

Дивись за посиланням https://tolviv.in.ua/casa-nostra-leopoli/ (з відео)

Образ в образі…або таємниця “львівського” Благовіщення.

Звісно запрошую Вас до Львова. Оглянемо найсвітліший за кольорами розпис у Вірменській церкві. Зрештою, і свято – теж найсвітліше)

«Благовіщення» – це зустріч, яка розкриває ТАЄМНИЦЮ непорочного зачаття Богородиці. А Ян Генрик Розен таємниці ой як любив. І цю зустріч він виводить на «театральну сцену», з мінімум трьома рівнями «декорацій».

Головна подія відбувається на передньому плані, Так поки що здається).

СЦЕНА 1.

Головними дійовими особами є Діва Марія та архангел Гавриїл.

На передньому план золоті колони. Парадна зала? Можливо і це мав на увазі художник, але з іншого погляду… це золоте обрамлення, що виділяє два важливих фрагмента. Ліворуч , ніби в рамі – фігура архангела Гавриїла. Праворуч, теж в золотій рамі – Діва Марія.

Архангел Гавриїл, одягнутий в багаті візантійські шати. В нього немає крил, немає лілії, але все ж ми розуміємо хто це. Бо, хоча не чуємо його слів, але бачимо його жест: «Радуйся, Благодатна! Господь з Тобою, благословенна Ти між жінками» Так звучить БЛАГА ВІСТЬ українською. «Ось зачнеш в утробі, і народиш Сина, і наречеш ім’я Йому Ісус. Він буде Великим і Сином Всевишнього наречеться …і царству Його не буде кінця». Цю фразу з Євангелія від Луки , але польською мовою, ми бачимо на другому плані розпису.

А ще бачимо перстень Гавриїла, який у сьогоднішніх єпископів символізує вірність Церкві, Божій Нареченій. І жезл – як знак влади, отриманої від Бога і…діадему…в спрощеному варіанті. Так-так, пишна діадема у візантійському живописі тут перетворюється у зав’язану на голові стрічку, що є символом небесних посланців і дозволяє зобразити невидиме.

Марія одягнута в блакитну сукню. Її голова покрита тонкою фатою. Вона наречена Йосифа? Чи наречена Бога? Цікаво, який зміст вклав у цю вуаль Розен. Вона засмучена, налякана , задумана і глибоковражена одночасно. Що й не дивно. Їй 13 років і вона є свідком і учасником чуда.

А гляньте на підлогу, викладену різнокольоровими плитами. Асоціація добра і зла/(світла і пітьми) в цьому випадку була б швидше в чорно-білій гамі. Тому тут для мене – асоціація між свідомим і несвідомим вибором, або між земним і небесним, реальним і божественним. І тільки приглядаючись до долівки, зауважуєш, що архангел не стоїть- він тільки торкається чорної плитки, що швидше за все символізує доторк небесного і земного. Ми не бачимо ніг Богородиці, але є відчуття, що ця земна жінка твердо стоїть на плитці «божественного» кольору. Якщо, звісно, моя інтерпретація правильна)

Дія відбувається в інтер’єрі.

Як і у візантійському живописі, коли хочуть показати приміщення, іконописці малюють штори. Тут, правда, не зовсім штори – швидше гобелени. За архангелом – зелений гобелен з кущем троянд. Троянди – символ Марії?

Фон Богородиці не добре проглядається. Можливо Розен хотів показати старість «гобелену», все таки події вже більше ,ніж 2000 років. Але, добре придивившись, можна знайти і пастушків, що грають на сопілці, і голову вола та осла, які своїм подихом першими обігріли Малятко в яслях. А от сам новонароджений Ісус закритий постаттю Богородиці.

СЛОВО ще не стало ТІЛОМ.

На гобелені також проглядається дерево з плодами. Ця яблуня, можливо, є символом раю і дерева пізнання, а можливо – символом первородного гріха, який своєю смертю покликаний перемогти ЇЇ СИН.

СЦЕНА 2.

Ми виходимо з приміщення і опиняємося на березі каналу з водою. Чомусь зразу згадується пісня – про берег цей і берег той. А між ними – річка нашого життя, яка тече від народження до смерті. У воді відбиваються постаті жахливої процесії, знаної нами як шлях на Голгофу.

І ця процесія – в центрі композиції.

А скеровують нас у серединну частину розпису гобелени. Так-так, ті самі, які служать тлом для головних персонажів. І одночасно наче направляють наш погляд в центр, щоб привідкрити майбутнє ще ненародженого сина.

Таким чином художник акцентує: Благовіщення- це старт для нашого спасіння, а головним вчинком Бога-Отця щодо людства стане ПОЖЕРТВУВАННЯ свого Сина.

Тобто, основна подія – ШЛЯХ НА ГОЛГОФУ. Просто запланований він ще у час Благовіщення. Ось так)

Фон для хресної дороги теж кольоровий, але це не гобелен. Придивіться – це високий, стрижений живопліт, якого точно не могло бути в пустельній землі Ірода. Як це пояснити? Не знаю, але Розен завжди мав власну інтерпретацію…

СЦЕНА 3

Найвища. Це не просто декорація. Це переміщення у часі і у просторі. З Назарету – до Єрусалиму. Щоправда, місто наче у мареві. А ще на золотому , практично іконному, тлі. Тому що це – НЕБЕСНИЙ ЄРУСАЛИМ або Царство Боже.

Цей розпис виглядає доволі плоским без будь-яких 3-Д іллюзій, але з допомогою одночасно трьох сюжетів, обрамлених горизонтальними та вертикальними лініями, художник показує нам шлях .

І це Шлях від прийняття Бога у своє серце до Раю.

P.S. А от про круглі медальйони над арками і їхню символіку, я розкажу Вам на одній з екскурсій. Запрошую. 0679849959.

Людина, яка ламала стереотипи

“GENIUSZ – GEN I JUZ”, – так сказав про Стефана Банаха той, хто привів його в світ великої науки. Але чи правий був Ґуґо Штейнгауз на рахунок гена?….

Тут сумнівно. Батько – рекрут цісарсько-королівсткої армії. Мама – невідома. Він буде позашлюбним сином цієї пари, а виховуватиме його власниця пральні. Може тому ходив часто без краватки і камізельки, в сорочці на короткий рукав і з широко відкритим комірцем, що було немислимим порушенням «правил хорошого тону» в академічному світі львівської інтелігенції….

Хоча чи ж така проста була опікунка, якщо є світлина, де кількарічний хлопець грає в шахи зі знаменитим художником Генрихом Семирадським. Так-так, саме тим, хто намалював парадну завісу «Парнас» для львівської опери.

Якою він був дитиною? Не знаю, але у гімназії йому загрожувало вісім двійок у випускному атестаті. Бо поза математикою його нічого не цікавило, а мислив і рахував так швидко, що справляв враження яснобачення.

До речі, щодо єдиної любові…

Кохався в латині, яку вважав досконалим тренінгом логічного і точного мислення для дітей. Багато читав, був здатен цитувати напам’ять довгі фрагменти повістей. Окрім рідної польської, знав ще французьку, грецьку, німецьку, російську, я думаю, що вчив англійську, бо мав в планах викладання протягом року в США. Але це буде в 1937, а тоді в 1910 – спільна акція вчителя математики і катехита переконали комісію, що Банах – геній…то ж не гоже кидати йому «колоди під ноги»… Гімназію скінчив і вступив на механічний факультет Львівської Політехніки, бо вважав, що все, що можливо відкрити в математиці уже відкрито)

Будучи студентом Політехніки давав платні уроки, а ще …підробляв статистом в опері: то за 20 галерів танцював мазурку в «Гальшці» Монюшка, то в іншій опері був одним з шести носіїв бика…

За 4 роки студенства здав лише половину обов’язкових іспитів, тому вищої освіти так і не здобув. Можливо, планував здати решту екстерном, не відомо, але навчання перервала Перша Світова війна. Банах мав вади зору і був шульгою, тому до війська не взяли і з т.зв. «півдипломом» повернувся додому до Кракова. Там і зустріне його творець львівської математичної школи – Ґуґо Штейнгауз, у парку, за обговоренням з другом «інтеграла Лебега».Між іншим, твердження Лебега було тоді відоме лише небагатьом математикам, а тут двоє молодиків на лавочці. (Тим другим був Отто Нікодим, також майбутній математик світової слави). Інтрига мусіла мати продовження…

У світі звичайних людей, вони могли б не зустрітися. А в світі математики вони разом створили легенду – Львівську математичну школу, яка гриміла на цілий світ. Вони потрапили до історії науки, художньої літератури та до анекдотів. Таке трапляється виключно з геніальними. Часом їх трактували як вчителя і учня, який переріс свого наставника, хоча Штейнгауз був старшим за Банаха лише на 5 років, втім вважав його найбільшим своїм відкриттям.

Саме завдяки Штейнгаузу Банах отримує у Львові посаду асистента професора Львівської Політехніки Антонія Ломницького. В його ж квартирі (сьогоднішня вул. Котляревського) і оселиться. До обов’язків квартиранта входило чергування біля колиски новонародженої доньки Ломницьких. Але то не страшно, головне – він отримав можливість займатися тим, що найбільше любив ще й отримувати за це гроші)

Завдяки Штейнгаузу і одружився.

Саме у Львові Банах отримає славу математичного генія. І це без вищої освіти і без докторського ступеня. Габілітацію він таки здобуде у 1922, однак вищих студій так ніколи і не закінчив.

Був людиною, яка ламала стереотипи. Театр і мистецтво були для нього другорядною розвагою. Захоплювався плебейською грою у футбол більше , ніж елітним тенісом. Хоча в останній грав добре. Охоче грав у «карамболь» – різновид більярду, а ще любив кіно.

Любив алкоголь (трьохденні забави у Львові називали «банахаліями»), але ніколи не напивався. Любив «чаювати» зі студентами. Під цією назвою приховувалися організовувані щонайменше раз на рік нічні забави. Добре танцював.

Затятий курець. Його кабінет на першому поверсі університетського корпусу , що сьогодні на вул.Грушевського, можна було знайти за тютюновим димом.

Не терпів офіційних засідань, тому точно знав , «де мене не буде». Віддавав перевагу шуму над тишею. Жодна музика не могла його відволікти від математики, можливо тому, місцем зустрічі львівської математичної школи були не аудиторії з бібліотекою, а кав’ярня «Шотландська».

Був абсолютно непунктуальним. Заняття починав переважно з запізнення, і закінчував раніше) . І хоч присутність на своїх лекціях вважав необов’язковою, все ж на «Банаха ходилося», бо протягом півгодини студенти дізнавалися більше, ніж після 2-х годинних лекцій когось іншого. Він мав дар ясно передавати навіть дуже складні речі, то й не дивно, що саме йому запропонували авторство гімназійних підручників з арифметики.

Тратив більше, ніж заробляв. Часто брав кредити, хоча….коли в 1937 р. за переїзд до США американці запропонували йому чек , в якому до одиниці він міг сам дописати кількість бажаних нулів, він відмовився – польський Львів був для нього безцінним.

Війну зустрів не в бомбосховищі, як всі, а на сходах монастирського будинку при костелі св.Миколая (сьогодні церква Покрови на вул.Грушевського). Стояв, спостерігаючи за ворожими літаками. Безстрашність чи просто в голові математично вираховував траєкторії польоту бомб?

Прихід радянської влади….чи була ідея виїхати? Був поза політикою і в зв’язку з цим майже анекдотична відповідь – Я призвичався жити під Стриєм (містечко Стрий і одночасно назва дядька по татові), то зможу жити і під Батьком (саме так звали Сталіна). Жарт ризикований…

Ще небезпечніше було під час німецької окупації. Він не потрапив до списку закатованих на Вулецьких пагорбах, однак про науку не було і мови. Відсутність роботи загрожувала примусовим вивезенням до Німеччини. Тому разом з сином знайшли місце «годувальника вошей» в Інституті досліджень плямистого тифу професора Вайгля у Львові. Інститут виробляв вакцину для потреб армії, а оскільки її збудник «продукували» з вошей, то робота була захистом від вивозу, а ще джерелом додаткового харчування та зарплати. А ви знаєте, що «годувальниками вошей» були вчені з різних галузей? Вайгль виборов право самому вибирати собі працівників, таким чином врятувавши багатьох науковців. Учені-годувальники утворили окремі «столи»: гуманітарний і математичний. І вгадайте про що говорилося під час сеансів. Звісно про науку. Вацлав Шибальський, (пізніше онколог світової слави), мав за обов’язок стежити , щоб вчені у розпалі дискусій не перегодували вошей. Бо лабораторні воші не мали природнього інстинкту насичення, а перегодовані воші – тріскали.

Влітку 1944 Банах з дружиною переїхали у віллу на сьогоднішній вулиці Свєнціцького. Будинок належав юристові Тадеушу Рідлю, з яким Банах нещодавно познайомився. Там родині виділили другий поверх на шість кімнат з прямим виходом в сад. Банах був поновлений на роботі в університеті. Його ще тягатимуть на допити , щодо роботи в інституті Вайгля, але найстрашнішим буде не це – в листопаді 1944 р. дала про себе знати прогресуюча хвороба. У нього був діагностований рак легенів. Взимку він ще поїде з лекціями до Москви, але стати радянським математиком з найвищою науковою нагородою – Сталінською премією – він не захоче. Хоча для цього треба було тільки змінити громадянство. У своїй біографії, написаній в травні 1945 р. (українською мовою) він не залишить собі жодних шансів. В графі національність напише –Поляк.

Працював до останнього подиху. Довкола ліжка збиралися його асистенти, яким він щось надиктовував.

Помер на віллі 31 серпня пополудні. Похорон відбувся 4 вересня. Це був останній офіційний католицький похорон у місті, зі священиком (навіть трьома). Похований у родинному гробівці Рідлів.

Але це не кінець.

Бо поняття «простір Банаха» і «алгебра Банаха» є сьогодні у найпопулярніших енциклопедіях. І не тільки в енциклопедіях.

Бо прізвище «Банах» – це сьогодні друге, після Евкліда прізвище, яке найчастіше згадують у математиці.

Бо декілька років тому у Львові відновлено кав’ярню «Шотландську» («Шкотську», при готелі «Атляс») , а в ній – копія знаменитого зошита з математичними задачами. І досі туди записують проблеми, але вже сучасні послідовники Банаха.

Але попиваючи там малу каву, важко повірити, що на кав’ярняних серветках можна писати щось окрім віршів. Мабуть я дуже далека від математики)

За книгою Маріуша Урбанека “Геніальні. Львівська математична школа”

Пост про наймолодшого представника Львівської математичної школи Станіслава Уляма читайте за посиланням https://tolviv.in.ua/stanislav-uliam-ne-naukovi-rozvazhannia/

Той, хто не хоче виходити з тіні. Частина 2.

Жорж де Латур. Відомий живописець і один з найбагатших жителів Люневіля. У цьому містечку була резиденція герцога Лотаринзького. Він же основний замовник. Хоча не тільки він. Французький король Людовик ХІІІ, кардинал Рішельє… А ще у живописця була власна школа…

Чому ж так мало залишилося його картин?

Можливо, через чуму, яка в 1631 р. забере життя 2/3 городян міста? А можливо, через війська Людовика ХІІІ, які в 1633 р. практично дотла спалили Люневіль? Швидше за все в пожежі згорять і картини Латура. Хоча художник виживе і в епідемії, і у вогні. Саме після цих подій переїде до Нансі, потім в Париж, де стане придворним живописцем і звідки повернеться до Люневіля багатим чоловіком.

Чому ж художника забули? Таке враженя, що одразу після смерті і до початку ХХ ст…

Невідомо, але… поступове повернення слави почнеться з неймовірно ліричної картини. Вона моя улюблениця)

Жорж де Латур “Новонароджений”. Художній музей м. Ренн, Франція

В середині ХІХ ст. вперше з величезним захопленням про “Новонародженого” написав французький філософ і мистецтвознавець Іполіт Тен. Картину він приписував невідомому автору, швидше за все голандського походження. І це той рідкісний випадок, коли не ім’я автора робить славу полотну, а навпаки-зі слави картини починається поступове повернення імені автора. В 1915 р. німецький мистецтвознавець Герман Фост вперше зв’язав ім’я де Латура з його декількома картинами і… вивів його з тіні на світло. В 1934-35 рр. у Парижі відбулася виставка «Живописці реальності у Франції XVII століття», на якій було представлено вже 12 робіт Латура. Так європейці наново познайомилися з творчістю майстра.

Сьогодні його роботи є посеред найбажаніших на аукціонах. А ще 100 років тому його картини, без авторства або під чужими іменами, зберігалися в провінційних музеях Франції, чи у приватних колекціях. Як у випадку з нашим експонатом…

“Платіж” Жоржа де Латура попав до Львівської галереї мистецтв з колекції Домбських у 1940 р. Це була найстаріша львівська збірка, яка сформувалась наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.

А яким чином картина потрапила до Домбських?

Є декілька припущень.

І, як мінімум, дві версії ведуть до батьківщини Жоржа де Латура.

Версія перша:

Пам’ятаєте польського короля Станіслава Лещинського?.

Так -так, ТОГО, хто був народжений у Львові,

ТОГО, хто стане тестем Людовика ХV,

ТОГО, хто, не втримавши польську корону, решту життя проведе у Франції, де отримає у вічне володіння Лотаринзьке герцогство…

А знаєте де помер в 1766 р. король без трону?

У …. Люневіллі. Тому самому, де жив, працював і помер у 1652 році Жорж де Латур. Враховуючи , що родина Домбських була прихильниками Станіслава Лещинського, можемо вивести логічний ланцюжок:

Жорж де Латур – м.Люневіль – Станіслав Лещинський- родина Домбських

Версія друга, моя улюблена:

Після смерті Лещинського дружиною лотаринзького герцога стала Анна Цетнер.

Так-так, це її батько був власником Львівської Цетнерівки і відомим колекціонер творів мистецтва.

Для Анни це був четвертий шлюб. Мабуть, не дуже щасливий, бо кінець кінцем її чоловік опиниться у Відні, а вона повернеться до Львова. І тут …у неї зав’яжуться ніжні стосунки з колекціонером Лукашом Домбським. Саме йому Анна заповість сімейну колекцію Цетнерів, яка вже містила Латурівський «Платіж».

Отже, логічний ланцюжок: Жорж де Латур – м.Люневіль – Анна Цетнер – родина Домбських.

А можливо все набагато простіше і картина була просто куплена десь на мистецьких ринках Парижу, куди заїжджали львівські магнати?

Не знаю. Але перші дві версії мені подобаються більше, бо вказують, що львів’яни – не останні люди на карті Європи…

P.S. І, звісно, я ці версії не сама вигадала).

Джерело: дослідження Галини Глембоцької.

Той, хто не хоче виходити з тіні. Частина 1 шукайте за посиланням https://tolviv.in.ua/toy-khto-ne-khoche-vykhodyty-z-tini/

Той, хто не хоче виходити з тіні.

Я думаю, ви чули ім’я Караваджо?.

Караваджо_Прикликання святого Матвія_1598_церква Сан-Луїджі-де-Франчезі, Рим

Талановитий митець і сильний, холеричний, з нестримною вдачею чоловік. По-моєму, це йому навіть заважало. Але, мабуть, тільки такі люди творять щось абсолютно нове. Мікеланджело Мерізі да Караваджо (1571-1610) творець новаторського живопису, відомого як chiaroscuro. Прийом, що грунтується на незвичайному використанні світла і тіні.

А ще…його святі часто зображені з ледь помітним німбом, але з “підсвіченим” внутрішнім світлом обличчями.

А ще… Караваджо зображав святих, як звичайних людей. І це не одразу підтримуватиме церква, яка прагнула ідеалізованих образів. Він таки стане відомим, не в останню чергу завдяки своїм багатим покровителям. Помре Караваджо доволі молодим. У віці 37 років. Від малярії. Але його роботи сьогодні є гордістю європейських музеїв та храмів. У Львові Караваджо відсутній.

Але…Його творчість матиме сильний вплив на сучасних йому живописців.

Найзнаменитішим серед караваджистів був французький художник Жорж де Латур.

І це його робота є перлиною французького живопису Львівської галереї мистецтв імені Б.Г.Возницького

І це він, таке враження, досі ховається в тіні та не хоче виходити на світло.

Жорж де Латур «Платіж». Орієнтовна вартість 5 млн.євро.

Сюжет твору: в оточенні «господарів ситуації», старий , з виразом приреченості на обличчі неохоче відраховує гроші. Світло свічки вириває з темряви окремі предмети, обличчя , руки, фрагменти одягу. Темний фон є доволі зловісним і підсилює драму, що розігрується на наших очах. Чоловік, що сидить навпроти, має хижацький профіль і жадібний погляд. А ще зверніть увагу, як його рука гарячково стискає гаманець.

Навколо сюжету досі точаться дискусії. Згідно з гіпотезами на картині зображена сплата боргу у лихваря, або викуп чи воєнна контрибуція. Хтось вбачає навіть релігійний сюжет, де Юда отримує тридцять срібних монет. Ще за однією з версій, цей бідний чоловік прийшов сплатити податки.

Але чомусь здається, що це не просто податковий платіж, тут щось, що межує з злочином.

Та справа не тільки в сюжеті. Картина відноситься до т.зв «нічних полотен», де персонажі висвітлюються з допомогою тільки однієї свічки. І тут ми бачимо характерні прийоми майстра: стримана палітра, обмежена коричневим та оживлена червоним кольором, і, звичайно, драматична гра світла і тіні. І це найбільше підкреслює емоції героїв.

Ми не знаємо, чи бував Жорж де Латур в Італії. Можливо, з прийомами Караваджо познайомився через голландських художників, які теж полюбляли «світоносні» моменти. Навіть, первісно, наша картина приписувалась авторству Герріта ван Хонхорста і правильно атрибутована була щойно в 1953 році.

*Герріт ван Хонтхорст_ 1625, Центральный музей, Утрехт*. До речі, у Львові є його робота.

Але під час реставрації в 1974 р в інфрачервоному світлі на львівському експонаті було знайдено оригінальний підпис: «Жорж де Латур» і дві перші цифри року створення полотна..

Робіт де Латура в світі всього тридцять дві… з авторським підписом – лише дев’ять, уявляєте? І наша серед них.

Ми дуже мало знаємо про самого художника. Хоча за життя він був доволі успішним. Подейкують, що коли працював придворним живописцем Людовика ХІІІ, так захопив своєю творчістю французького короля, що той наказав зняти у залі всі інші полотна. Факт роботи при дворі доведено, знаємо навіть яку платню він отримував. А от причини повернення в рідний провінційний Левенвіль , що у Лотарингії – невідомі. Як і чому так скоро був забутий.

Але сьогодні він таки вийшов «з тіні» і мистецтвознавці вважають, що Жорж де Латур продемонстрував дуже особисте і, можливо, найбільш поетичне сприйняття стилю великого Караваджо . І саме завдяки його проживанню у провінції, стилістика караваджизму, зберігала свої позиції у Франції аж до середини ХVІІ ст., коли смаки замовників вже давно схилялись до інших прийомів у мистецтві.

А знаєте як цей шедевр потрапив до Львова?

Далі буде….

Шерше ля Франс/Cherchez la France (відео)

лувр — «Лувр» по-львівськи - фото Євгена Равського

Звісно, “пара-пара-парадуемся” разом з героями Дюма на львівських вулицях.

І не обійдеться без розповіді про знаменитих гостей і призабутих львів’ян родом із Франції.

Але…

Чи знаєте Ви, чим схожий Святоюрський собор і Лувр?

А які львівські будівлі нагадують про Ейфелеву вежу?

Тесть якого французького короля народився у Львові і хто з гостей нашого міста шпигував на користь Франції?

Як французька мода на «смугасті» каблуки допомогла львівським музейникам?

Якого розміру найменша франкомовна книга у Львові?

Який з львівських парків побудовано у французькому стилі, а який міг би назватися “Булонським лісом”?

Які будівлі Львова мають французький вигляд і які французькі архітектори та скульптори перетворювали наше місто у “le petit Paris”.

Для тих у кого вишуканий смак підкажу, де у Львові найсмачніша французька кухня?

А для тих, хто прагне насолоди, запропоную супертрадиційний французький смаколик. І це не круасан, хоча під експресо смакуватиме не гірше😊. До речі, еКспресо – це не помилка, якщо говоримо про Францію.

Телефон для довідок 0679849959.

Пошуки Франції у зимовому Львові)

12 3...7 сторінка 1 з 7

#КолоЛьвова

Різдвяна магія Львова

ЧУМАчечий Львів

Ангели і демони: Код LEOPOLIS

Сила. Воля. Віра (відео)