Є у Львові вулиця, названа в честь Дмитра Вітовського. Не маленька, не коротка, не бічна, бо особа головного героя цього допису дуже важлива в українській історії. Проживши заледве 30 років він зумів стати однією з ключових фігур ЗУНРу. Найчастіше Вітовського згадують в зв’язку з подіями листопада 1918 року. Але перейняття влади українцями у Львові , що привело до створення ЗУНР, не єдина його заслуга.
Ще гімназистом ми бачимо його учасником таємного українського гуртка в польській гімназії Станіславова (української в місті не було).
Він крокує разом з 101 арештованим студентом сучасним проспектом Шевченка після арешту за участь у віче 1 липня 1910 року. Того самого віче, на якому промовлялося за український університет і на якому був убитий Адам Коцко, з яким Вітовський навчалися на правничому факультеті. Арештовані українські студенти дорогою до в’язниці сміливо співали Франкове «Не пора!». «Процес 101», як його прозвали журналісти та громадськість, тривав п’ять місяців — із лютого до липня 1911 р. Його результатом стало визнання українців… винними не лише в заворушенні, а й в убивстві Коцка. За судовим вироком Вітовського покарали місячним тюремним ув’язненням, позбавленням військового звання хорунжого та відчисленням з Львівського університету.Це тільки зміцнить його переконання.
В листопаді 1911 Дмитро Вітовський та Микола Цеглинський організовують втечу з Станіславівської в’язниці Мирослава Січинського – того, хто за кривди українцям під час виборів 1908 року, застрелив намісника Галичини Анджея Потоцького.
У 1912 р. Вітовський поновлює своє навчання, але уже в Краківському університеті, де активно діє в «Українському студентському союзі».
З вибухом Першої світової війни, Вітовський на її фронтах у складі Січового Стрілецтва в якості командира сотні . Вже тоді проявився його стратегічний план, щодо соборності України. Згадують, що на Святвечір 1915 його розвідники привели полонених росіян. Ви ж розумієте, хто були ці «росіяни» – такі самі українці, як ми, що змушені були вбивати своїх братів, бо імперії, які між собою роздерли українські землі, ворогували між собою.
«Моментально стрільці роблять для них місце між собою і наші „вороги-полонені”, добувши котелки, сідають з нами до спільної вечері… І тоді сотник сказав: «Вірю, що так як сьогодні ми засіли до Свят-вечері з нашими братами з-над Дніпра, хай в цей момент полоненими, — так колись, може вже в недалекій будуччині, засядемо до Свят-Вечері як Один, Великий Український Народ у своїй вільній державі, Соборній, Самостійній Україні!»
А ви знали, що ініціатором Акту Злуки на Софійському майдані у Києві 22 січня 1919 року теж був Дмитро Вітовський? .
А що він був «міністром оборони» ЗУНР і саме його «менеджерські таланти» спричинилися до створення потужної УГА?
А про те, що весною 1919 року саме його було відправлено на Паризьку мирну конференцію, де в складі делегації мав домагатися припинення агресії Польської держави проти Західно-Української Народної Республіки?
А чи знаєте, що цей 31-річний молодий чоловік написав у листі американському президенту Вільсону, коли зрозумів, що Антанта схиляється до підтримки польських інтересів? « Удержання польської окупації в Галичині кине ту територію у вир безупинних неспокоїв, збройних розправ, партизанки…Насильства, арешти і розстріли наших людей польськими військами показують, якими методами будуть послуговуватися поляки, щоб удержати своє панування там, де не мають до того ніякого права, хиба право сильнішого…». Подальше своє перебування на конференції Вітовський вважав не доцільним. Він був потрібен Україні, яка воювала. Але до рідної землі він так і не добереться.
2 серпня 1919 року життя Дмитра Вітовського обірвалося внаслідок авіакатастрофи. Він вилетів з Бреслау (Вроцлава) на одному з найкращих тогочасних літаків (“Zeppelin-Staaken RXIVа»), закуплених українською владою в Німеччині. Екіпаж складався з досвідчених німецьких пілотів. Виліт відкладався через неполадки у двигуні. Так, ці літаки регулярно мали проблеми з двигунами, адже тогочасна авіація ще перебувала на початковому етапі свого розвитку. Але дуже вже «вчасною» для наших ворогів була ця авіатроща. І хто зна як би закінчилося україно-польське протистояння, якби… Але історія не любить цього слова.
У 2002 році прах Вітовського, ( і його ад’ютанта Чучмана), був перевезений з Берліна до Львова і упокоєний на Личаківському цвинтарі, в рідній землі.
Вічна пам’ять
P.S. А про вирішальне слово Дмитра Вітовського у подіях 1918-1919 рр. дивіться у фрагменті відео, яке ми разом з http://Фотографії старого Львова підготували ще далекого 2015 року.
