Коли їду трамваєм вулицею Чупринки, уважно приглядаюсь до будинків. Уявляю період, коли постав цей район. Спочатку – планований для віллової забудови. Потім – в зв’язку з надзвичайними темпами приросту населення – як район чиншових кам’яниць. Домислюю, як виглядала поросла чагарником і помережена ярами пустка. І як все змінилося за якісь 10 років після приходу сюди компанії «Захаревич і Левинський». Кастелівка стане одним з респектабельних районів міста. Та чи тільки Кастелівка?
Левинський у Львові всюди.
Підпис будівничого стоїть на сотнях проектів, на планах найкращих споруд 1880-1910-х років. Наше місто– це його архіпелаг, 200 чи навіть 300 будівель виникли під його руками і на його очах. Він був провідним будівельним підрядником Львова, і був майже поза конкуренцією. Ідеш вулицями і розумієш – тут будував, там проектував, тут робив центральне опалення, там вентиляцію, тут на балконах його ковані вироби, там – вітражі та настінні розписи, а тут – прикрашав керамічною плиткою. До речі, щодо плитки, – львівські крамниці того часу були заповнені високоякісною плиткою понад сорока німецьких, австрійських та чеських фабрик…але він витримував конкуренцію.
А ще – його фірма не просто зводила споруди, вона відразу вирішувала цілий комплекс проблем: планування інтер’єру, облаштування території, під’їзні шляхи і містобудівельні розв’язки. Та навіть клумби у внутрішньому дворі чекали на своїх господарів.
А ще – значна частина будівель Львова – це робота його учнів…
Тому це ім’я звучить на кожній моїй екскурсії. Коли ми на вокзалі, чи біля «Жоржа», в оперному театрі чи в будівлі обласної прокуратури. Коли проводжу пішохідну екскурсію чи автобусну. І навіть, коли сама їду трамваєм «Двійка» то уявляю, як 100 років тому вагончик спеціально зупиняється, (а трамваї тоді їздили без зупинок), і водій урочисто оголошує: «Фабрика Івана Левинського».
Маленького зросту, скромного вигляду і з горбом на спині…але при цьому веселий, життєрадісний, співчутливий, толерантний і ВЕЛИКИЙ, бо поводився гідно навіть у найбільш несприятливих ситуаціях.
А їх вистачало.
І рання втрата батька – директора народної школи у Долині.
І складне матеріальне становище родини, коли мама двох синів зі всією німецькою педантичністю, (Йозефа Гаузер була з сім’ї баварських переселенців), взялася влаштовувати долю своїх дітей. Але Іван не просто виживе, він отримає омріяну професію – інженера. В голоді та в холоді, але цілеспрямовано і невтомно. Вже на другому курсі Технічної академії, (згодом Львівська політехніка), він у списку стипендіатів, а під кінець навчання отримує право залишитися при академії, з часом стане її професором.
СЛАБИЙ ТІЛОМ , АЛЕ СИЛЬНИЙ ДУХОМ. Буде у вирі громадського, політичного і підприємницького життя Львова.
Він пам’ятатиме, що таке злидні, може звідси джерело його легендарної щедрості? Це благодійні, культурні, стипендійні фонди. Це особиста допомога своїм робітникам. Це бурси і гуртожитки для небагатих людей…
А ще його називали «СЕРДЕНЬКОМ». І не тільки за доброту. Він так звертався до всіх, в тому числі підлеглих, в тому числі не дуже добросовісних. Відомий факт, коли підмайстер з будови Левинського вкрав для своїх потреб цеглу, вапно та інші матеріали, і збудував з них собі хатинку. Звісно, це дійшло до Левинського і той поїхав за вказаною адресою. Пооглядав, а далі викликав чоловіка на розмову і запитав , чи дійсно хатина з матеріалу фірми Левинського. Підмайстер зізнався в гріху і попросив вибачення. Тоді Левинський заявив: «Краще було би, коли б ти, серденько, був цього не робив. Але сталося уже. Треба би хіба покарати тебе за цей вчинок. Але тому, що ти, серденько, цегли не продав, але завіз до себе та побудував собі хату, бажаю тобі щастя у своєму домі. Однак пам’ятай на будуче цього більше не роби, бо чуже не гріє»… Ну хіба не СЕРДЕНЬКО цей Левинський?
А ще його патріотизм…. Навіть в архітектурі, коли з його подачі у Львові появиться «український модерн»… Але це не подобалося жодній владі. Звідси три арешти (з приходом сюди Російської імперії в 1914-1915 р), і врешті-решт доля заручника. Говорили, що арешт Левинського 20.06.1915 і 1,5 год на збори був спричинений сваркою з росіянами, які в кінці окупації розграбували його фабрику содової води «Здоров’я», і за близькі стосунки з М.Грушевським і А.Шептицьким.
А політична ситуація у 1918-1919, коли польська влада за проукраїнську політику мучила його допитами і ревізіями? Бо ж цей визначний і впливовий галичанин рішуче виступив проти повернення сюди влади Польщі і відмовився виступити на підтримку дій нового уряду. Наслідки не забарились – Левинському не дозволили викладання в Політехніці, а його підприємствам активно встромляють палки в колеса. Хоча б тим, що Польща відмовляється оплачувати виконані ним роботи, хоча спадщину Австро-Угорщини, в тому числі боргові зобов’язання бере на себе. Родина Левинських подаватиме до суду, претензії задовольнятимуть, але за дуже низькими цінами – до прикладу замість 74 тисяч австрійських крон виплатять тільки – 74 злотих…
Серденько не витримало і перестало битися у 68 років. Хоронив його весь Львів. Жадібно плакали і ридали не тільки люди, але й сирени фабрики на Кастелівці. На Личакові його надгробок буде дуже символічним -зломана верхівка колони і неймовірна епітафія : «Різьбив душі людей силою характеру, молотом енергії і кров’ю серця»…
Можна б було на цьому закінчити, але такі люди не вмирають. Вони, наче згаслі зірки світло від яких йде на землю ще мільйони років.
Сьогодні йому 170.
Джерела:.-
Іван Левинський: Його життя і праця.-Львів, 1934
Олександр Нога: Іван Левинський архітектор, підприємець, меценат.- Львів, Центр Європи, 2009
